Get Adobe Flash player

Лічильники

Реклама

Баннер
Баннер

Мечеслав Рисич "ВОЇН СВІТЛА"

Мечеслав Рисич

ВОЇН СВІТЛА

Це справжній боєць. Стійкий мужній воїн. Охоронець життя. Він не пам'ятає свого минулого, оскільки минулого в нього - немає. Власне, він тільки зараз починає усвідомлювати, де опинився, куди потрапив і що йому заповідали. Сумніватися в заповітах - безглуздо, оскільки нічого крім цих заповітів він і не знає. За сумнівами криється вагання, а це - небезпека, яка може обернутися загибеллю. Заповіти - це найперші, найважливіщі знання, а ще він відчуває все довколишнє.

Це справжній боєць світла. Міцний, витривалий, повністю відданий справі. Закутий в глухий твердий панцир, з нездоланним прагненням життя в середині, в самій душі. Власне, це все, з чого він складається - панцир ззовні та нестримна воля до життя всередині. А ще є заповіти, які допомагають. Спогадів немає.

Зверху напирає важке, темне і холодне. Час від часу воно суне все щильніше, мабуть його стає більше. Боєць життя розгорнув проти нього оборону. Він підставив свій наглухо закритий обладунок і стримує навалу холодної тьми. А та не відступає - напирає все сильніше. Треба мати неабияку силу волі, щоб вистояти в такому двобої. Але і цього замало. Боєць звертається до заповітів - що вони підкажуть йому. Тримайся міцно. Не дай себе розколоти. Таку відповідь отримує він. Ну що ж, це вже не мало. Треба краще роздивитися, що насувається на нього. Найперше - воно холодне, це боєць відчув вже давно, ще перед тим, як почав усвідомлювати все інше. Воно важке і його багато. Воїн ще кріпше тримається, приглядаючись. Проходить якийсь час і все довкола ніби прояснюється. Темрява стає світлішою. Так триває якийсь час, але потім все знов чорніє. Чорна холодна пітьма, здається, притискає ще з більшою силою. Боєць тримається, відчуваючи - отримує підтримку. Знизу, там тепло, м'яко і затишно. Має бути, це і є його рідне - воно допомагає боронитися і не залишає безпорадним.

Все навкруги - сіре, чорне і темно-чорне. А ще є яскраве - це всередині, під панциром, в його душі. Тепер боєць усвідолює, що весь світ - це темний твердий холод, що суне зверху і теплий затишок, що зігріває знизу. Сам він посередині між ними. Мабуть, що по центру всього світу. Темний холод вже насунувся повсюди, і єдиний не захоплений затишний клаптик - під ним, під його захистом. Він боронить цю рідну площину своїм міцним панцирем, не даючи тьмі насунутись і сюди. Є ще декілька заповітів, не до кінця зрозумілих, і воля до життя. З цього складається весь світ. З цього складається все його життя. Більше нема нічого.

І так триває весь час - мороз, темрява, і боротьба, і шматочок свого світу знизу. Так триває цілу вічність. Періодично тьма просвітлюється , але потім знов чорнішає. А після цього знов світліша, і знов глуха, непроглядна темрява. І так повторюється ще і ще. Така оборона. Коли трохи прояснюється, здається, що от вже зараз чорний холод має розсунутися. І все переміниться. Як? Не буде пронизливого морозу і болісної темряви - враз стане тепло і світло. В такі хвилі воїн свято вірить в те, що борні кінець, що вона має скоро скінчитится, але - знов темнішає. Боротьба триває.

Час проходить, боронитися вже несила і витязь в глухому міцному панцирі відчуває, що надходить час останнього двобою, в ньому можна або перемогти, або згубитись. Це так несподівано підказали заповіти. Воїн знав їх всі з самого свого початку, знав всі напам'ять, аж тільки зараз вони стають зрозумілішими. Тільки зараз вони нарешті відкривають нашому бійцю життя свої таємниці, і це вони підказують, що приходять часи рішучих і відчайдушних дій. Це й все, що стає відомо. Зверху, як і раніше, тисне непроглядне, воно потужнє і його багато, і не збирається ані відступати, ані розступитись. Час дій настав, але воїн ще не знає, як вчинити далі. Безкінечна боротьба зовсім знесилила його, панцир, здається, от-от лусне під натиском важкої темної безодні, а життєва воля, що жеврїє в душі, прагне отримати відповідь. Невже - кінець? Чому? Чому так? Тоді приходять сумніви. Вони приходять враз, і вже не дають спокою. Вони свердлять зсередини і проколюють непевністю. Вони нестерпні, тривожні, їх не вдається позбутися. Навіщо ця постійна, виснажлива боротьба? Коли, нарешті, вона припинеться? Що далі? Заповіти мовчать. Точніше, в цих місцях вони поки що не зрозумілі. Єдине, в кого можна запитати - це в рідного затишку, який тепліє під низом. Щоб краще запитати, треба блище пригорнутися до затишної, пригорнутися всією душею. Між душею і рідним - міцні глухі лати. І витязь, розтиснутий між важким морозом і нестерпними сумнівами, робить відчайдушнє - він сам проламує свій обладунок! Панцир проламано  - тріщини сунуть по ньому на різні боки і, здається,  холодна пітьма зараз зовсім розчавить воїна життя. "Що робити? Як діяти?" - з останніх сил запитє він в теплого рідного знизу. Запитання це - останнє, що лишається, воно рветься туди, до затишку і тоді воїн несподівано відчуває, що укорінився, приріс. Знизу виявилось не пласко, а глибоко. Тепер його і рідний затишний клаптик пов’язує єдине ціле. Рідне  - глибоке, воно враз оновлює, живить бійця. Він відчуває, як наливається міцністю і набирається наснаги. Це надає таку надзвичайну силу, яку раніше він і не мав ніколи! Це і є відповідь на всі запитання. Якийсь час витязь прислухається до шаленого життєдайного биття всередині. Потім живиться і оглядається, аж відчуває: він міцнішає, кріпне. Такої сили він не мав ще ніколи! Тепер саме час для останнього бою.

Саме час. Чорна пітьма не розступається. Вона так просто не відступить. І воїн життя переходить в наступ. Тепер важкий поламаний обладунок тільки заважає і витязь розламує його зовсім. Лати з тріском розпадаються, а боєць - тисне на чорноту. Впирається в твердий холод - з усієї сили. Знизу живить теплом і впевненістю,  це робить воїна ще сильнішим - він проламує чорну пітьму і робить крок вперед. Потім ще крок. Ще і ще. Сили йому надає його рідне, куди укорінився. Так і просувається нагору, проламуючи твердий темний мороз. З кожним своїм наступом боєць стає все сильнішим, а морозна темрява слабшає, залишаючись десь позаду. Тиснява слабшає. Холод - зігріває! А головне - світлішає! Витязь наступає далі і далі, все вперед - вверх. Враз опинився перед глухою холодної стіною. Що за нею - не відомо. Воїн вже знає, що холодна темрява - зовсім не безодня, як здавалося раніше. Вона скоро припиниться. Заповіти підказують: стіна - це остання перепона. За нею вже не буде вічної темряви. Це останній бій. Воїн навалюється на стіну з усієї сили. Рідне коріння надає йому сили. Воїн валить в стіну, що вистачає духу. Нарешті - та піддається і з хрустом дає тріщину. Витязь валить ще раз!.. Тріск, хруст і тріщини на всі боки… Стіна розсідається і раптом настає надзвичайне.

Таке надзвичайне, що перехоплює подих. Перші миті нічого не зрозуміло. Яскраве, таке ж яскраве, як саме життя засліплює його. Довколишній світ враз роздався, розширився, став безмежним… безкінечним… неосяжним!.. Спочатку нічого не розуміє, а лише вдихає незвичні пряні пахощі і час від часу перехоплює подих від несподівано приємних невідомих до цього вражень і щедрого, преяскравого світла. Наш воїн і уявити собі не міг, що буває таке світло. Це народжує нечувану радість. Там, внизу, він уявляв собі, що таке світло, яке воно і як воно виглядає… Але що воно настільки просторе і яскраве!.. Такого не міг собі уявити. Такого не можливо уявити, коли навкруги - непроглядна темрява… А тут - лишається тільки ярісно радіти і милуватися… Милуватися неосяжним світлим простором.

Лише коли білий день змінюють передвечерні сутінки і гарячі промені соняшного світла западають косими великими плямами, боєць життя роздивляється довкола. Все, що бачить - це переворот! Воно  врозріз з усіма колишніми уявленнями.

Важка холодна темрява, з якої він пробив собі шлях сюди  зовсім не чорна. І навіть не темрява - вона біла! Все довкола - біле! Нізащо він такого собі не міг би уявити! А далі - чорні і сірі стовбури й гілки під білим. Зверху тут не темно й не морозно - тут зверху ллється світло! Насичене, прозоре, воно напитує його ярим щастям. А сам він - теж має колір. Сам він - зелений! Це, мабуть, зеленим налилася в ньому те незламне бажання жити, що жевріло під суцільним глухим панцирем. І тепер він бачить, що він - зовсім не одинак. Довкола на тлі білої ковдри де-не-де зеленіють тонкі стебелинки - мабуть, такі ж колишні бійці, як і він.

Тут теж світло змінює пітьма, але не важка, а приємна на подих і не чорна, непроглядна, як була під білою товщею, а прозора. Десь далеко, в безмежних просторах, цю світлу темряву зігрівають гарячі краплинки - їх безліч. Воїн дивиться на них і з відвертим здивуванням пригадує своє недавнєшнє… Воно як сон… Примара. Тепер навіть важко в це повірити - коли дивишся на такий приголомшливий безкінечний простір… Тільки, якщо пригадати… В такі часи наш герой пригадує свою боротьбу з чорним холодом під білою покрівлею. Воно все залишилось десь глибоко внизу і в минуло. Там залишилась морозна важка тиснява, там залишилась боротьба, що, здавалось, не матиме краю. Там залишився поламаний обладунок - міцний суцільний панцир, який був йому єдиним захистом і слугував йому єдиною зброєю. Там залишились твердість, стійкість, сумніви, там залишилось найважливіше запитання, яке струнко укорінилось вглиб. Борня - в минуому, боротьба скінчилась. Тож - і він тепер вже не воїн. Він - переможець.

Все це - спогади… Все це – в іншому світі, якого більше вже не існує. А тут, в цьому світі, до якого він сам проклав собі шлях, - тут легко і променисто. Його огортає сон і спокій… але він відчуває, що надходить ще одне - незвичне, незнане і неочікуване. Воно бентежить, воно пружньо грає життям в його душі. Воно боляче, але хочеться його. Воно - вічне, але наново відродилося через його життя. Тепер - нема більше війни, є бажання - воно світліше за яскравий промінь і краще за щастя… І вже чекає на своє, причаївшись пружньою стиглою весняною бурулькою. Пройде ще трохи часу - бурулька розквітне і наш герой окунеться в світлий весняний ранок продовження роду…

Так на засніженій галявині з'явився лісовий пролісок. Зерня лежало на теплій м’якій землі, вкритій опалим листям, а зверху на нього тиснула холодна товща снігу - тоді все довкола було для нього темним. Від холоду і тиску снігу зародок життя вберігала тоненька, але міцна оболонка - панцир-обладунок. Надійшов час, пролісок пустив в землю коріння, розламав захисний панцир і пробився через снігову покрівлю до весняного повітря і сонячного світла. Тут він опинився в світлі життя. Він житиме, доки не прийде його година. Тоді він зів'яне і відійде, залишивши по собі маленькі тверді зерня - воїнів світла, воїнів життя…