Get Adobe Flash player

Лічильники

Реклама

Баннер

День Святовида

20 вересня цього року огніщани відзначали день Святовида.

Святкування у Житомирі було дещо незвичним хоча би тому, що проходило на маєтку, який неподалік мого будинку. Це місце особливе, на ньому відчуваєш силу. У цьому переконалися ті, хто був присутній на обрядовому дійстві. І тут немає чому дивуватися. Маєток наче призначений для того, щоби на ньому проводити обряди. Достатньо сказати лише те, що у ньому є пагорб, на якому росте великий дуб. Раніше дубів було більше - близько 20! Один із них знищила блискавка. Неподалік від пагорба протікав невеликий струмок, який, на жаль, зараз вже повністю висох. І взагалі, років 10-15 тому, думаю, духовної сили там можна було відчути набагато більше, аніж зараз. Я досі пам’ятаю, який вигляд мав маєток ще у 1992 році: багато дерев, які наче були посаджені у певному порядку(особливо запам’яталося мені, що уздовж пагорба росли дуби, трохи правіше - береза і липа, причому вона мала п’ять стовбурів, які дивним чином зпліталися), рідкісні рослини (біла полуниця, наприклад). Саме такі картини супроводжували мене на початку мого духовного шляху до Віри Предків. Загальна атмосфера дуже сприяла появі особливих відчуттів близькості до природи та її могутньої сили.

Я завжди мріяла про те, щоби на маєтку проводилися обряди, і святкування 20 вересня було здійсненням моєї заповітної мрії! Я була дуже рада бачити усіх огніщан, хто прийшов на свято, адже вони для мене близькі по духу люди, яким я прагла хоча би трішки показати красу і силу, що відкривається на маєтку.

Перед тим, як розпочати обряд, я трохи розповіла усім присутнім про місце, на якому ми знаходилися. Говорила я про дивовижні речі, у які навіть важко повірити, а саме, про те, що саме на цих місцях давно-давно моя бабуся розповідала мені про стародавню Прибалтику (вона родом з Прусії), велику увагу приділяючи розмовам про Звичай. Чудово, що вона багато говорила про Предків - знає свій родовід аж до XVIII століття, підкреслюючи величезне значення пошани до минулого, до Віри, до духовності споконвічної. Велике хвилювання було у мене - адже обрядів я ніколи у житті не проводила! На щастя, у цьому мені дуже допомагала Ладаслава, тому мені було значно легше. До речі, це була саме наша ідея-відзначати день Святовида таким чином!

Ми наповнили ріг червоним вином і прив’язали його червоною стрічкою до дуба так, щоб тримався міцно! Важко передати це відчуття, коли робиш щось таке, що має глибинний духовний зміст, що наближає тебе до пращурів твоїх!

Повертаємося до вогнища. Усі у колі стоять, узявшись за руки. І тут я здійснюю свій намір:-підійшовши до вогнища промовила замовляння литовською мовою! Ніколи у житті я не наважувалася робити щось подібне!

Далі був ще один цікавий обряд, який завжди проводився на день Святовида на острові Аркона. А саме, дерев’яна чаша наповнювалася вином, хтось із обрядодіїв повинен був випити її, не торкаючись руками, а потім-перекинути через голову! Ми так і зробили.

І ось настав час йти до дуба, щоби зняти з нього ріг. Підходимо. Я перерізаю стрічку, на якій тримався ріг. Ладаслава бере його до рук і несе до вогнища. «Вина не зменшилося», - урочисто каже вона, - «І важким став цей ріг, бо наповнився Силою Землі Рідної!» Я була у захваті, почувши ці слова! Потім усі присутні випили вино, що було у розі. А на завершення я сказала декілька слів про велич та могутність воїнської сили, кинувши у вогнище дубове листя. І відчуття єднання прийшло. А ще - говорила я слова вдячності «Великому Вогню», а особливо - Князю Огіну та Ладаславі за ту роль, яку зіграли вони у моєму житті, за підтримку на духовному шляху.

По закінченню обряду ми спілкувалися на різні теми. Мало коли у житті я відчувала таку радість, піднесення та захват.

Сподіваюся, буде ще чимало подібних свят. Бо це - прекрасно!

Потім моя розповідь була присвячена прадавній балтійській вірі.

Загальновідомо, що на території Прибалтики язичництво існувало набагато довше, ніж на слов`янських землях, аж до XIV століття. Проте навіть активне насадження християнства не змогло повністю знищити Віру Предків. Знаходилися люди, які робили усе можливе й неможливе для збереження споконвічного Звичаю. Християнство впроваджувалося вогнем і мечем, проте знищити національну духовність йому аж ніяк не вдалося…

Тож звернімося до витоків давньої балтійської віри, аби відчути усю велич і міць її, яка нездоланною на усі століття є!

Головне святилище давніх балтів знаходилося на території Східної Прусії (тепер – Калініградська область Росії) і мало назву Ромува.

За легендою, воно було засноване двома братами. Один з них став військовим вождем, а інший – верховним жерцем. З того часу була започаткована ієрархія служителів культу - жерців, яких називали вайделотами. Над ними стояв верховний жрець – Кріве-Крівайтес. Історичні джерела свідчать про те, що вайделотів було багато: майже при кожному святилищі. Вони здійснювали різноманітні обряди, були зобов’язані підтримувати священний вогонь (якщо він згасав, то винуватця карали спаленням на вогнищі), створювали календарі, в яких були вказані найголовніші свята. Під час обрядів вони вдягали на голову дубові вінки. Про вайделотів є згадки у літературних джерелах, наприклад, у народному епосі «Лачплесіс» (у ньому йдеться про легендарного героя, який мав ведмежу силу. Його ім`я означає «той, хто поборов ведмедя». Цей твір містить багато відомостей з історії та культури дохристиянської Прибалтики, змальовує загальну картину життя балтійських народів, особливе місце у якому займав непорушний Звичай Предків. Розповідаючи про нього, неможливо не згадати про священні пісні, які називалися дайни. На початку ХХ століття почалося відродження давньої віри. Лідери цього руху добре знали й розуміли, що дайни – могутнє джерело національної духовності, що втілює глибинні витоки Звичаю. За словами одного з лідерів латвійського язичництва, у дайнах є усе, що потрібно для духовності – на кожне свято, на кожен день, на кожну мить життя людини. Все, про що співається у цих піснях, зберігається в пам`яті народу, незалежно від того, є у нього писемність, чи ні. Яке ж це могутнє джерело прадавньої сили! Вважаю, що мені дуже поталанило: першою книгою яка потрапила мені до моїх рук у дитинстві, була саме збірка дайн!
Зараз язичництво відроджується на слов`янських та балтійських землях. Ми знову повертаємося до своїх витоків, і це одне з чудових явищ нашого часу. Тому вдячності й пошани гідні ті, хто своє життя присвячує служінню споконвічній Вірі.

Святогора, м. Житомир