Get Adobe Flash player

Лічильники

Реклама

Баннер
Баннер

ОТВЕРЖИЧІ

 

ОТВЕРЖИЧІ

 

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх, 

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях...

Райнер Марія Рільке.

 „Сонети до Орфея”

 

1

Ми зайшли на хутір глухої ночі. Нас лишалось одинадцять. Дві доби переховувались на острові, в болоті, біля бобрової заплави. Старшина був важко поранений, ці дві доби він не приходив до тями. Його лихоманило. Лихоманило нас усіх. В одного бійця, мого побратима, кілька годин носом йшла кров і ніхто не міг цього припинити. Землі тут гиблі, так нам здалося спочатку. Так нам здалося, оскільки інакше і не могло б здаватися. Кілька днів ми всі нічого не їли, крім лісових ягід і комах. І пили гнилу болотяну воду.

 

В той вечір, коли ми прийняли рішення виходити до хутору, мені здалося, що обличчя у всіх стали якимись синьо-зеленими. Я не скажу, що це перелякало мене, за час війни я бачив багато страховинь... це сильно вразило мене... в світлі місяця я побачив товаришів... і не пізнавав їх – сині набряклі вологою обличчя. Тоді мені здалося, що вони всі вже померлі, що я бачу перед собою болотяних трупів. Я був такий самий. Ми майже не говорили, спілкувались за допомогою жестів. Я показав рукою в ліс, в бік хутору. Чекісти влаштували там засідку, це зрозуміло... Але я сказав – ідемо на хутір. Там нас вб’ють, але це краще, ніж в цьому пропащому болоті.

Я не казав нічого, я просто показав рукою на хутір. Всі погодились. Двоє бійців взвалили на плечі непритомного старшину, один тягнув на собі товариша зі скаліченою ногою.

Я йшов попереду, стискаючи руків’я маузера. В ці хвилини він здавався мені надзвичайно важким, руку хилило донизу – голод, холодні безсонні ночі... Тоді мені навіть прийшла безглузда думка, що маузер так поважчав, бо сталь набралася їдкої болотяної сирості. Поряд важко дихаючи розкритим ротом йшов побратим, лівою рукою він затискав кровотечі в ніздрях. В правій тримав револьвер.

Ми зайшли на хутір глухої ночі. По чорних силуетах громіздких споруд, що вирізнялися на тлі темного ліса – ми побачили його. Ми з побратимом трохи відірвались від товаришів. Зупинились. Чому не горить світло у вікнах? Не чути собак... Однозначно, на хуторі чекісти. Засідка. В нас всі поранені, ми поранені те ж. Але ми вдвох – єдині хто може вступити в бій. Ми розуміли це. Ми переглянулись. Мій побратим кивнув мені і кров, що стікала від ніздрів, зірвалась великими краплями з підборіддя кудись донизу.

Я налаштував обріз мисливської двоствольної рушниці. Якби гранату, але гранат не було, ми мали тільки кілька десятків набоїв. Ми намагались якомога тихіше дібратися до першої хати. Крадучись, я чув хруст і шерхіт кожної гілочки, що траплялася мені під ногою... Зупинявся, придушуючи в собі приступи нудоти, страху і бажання залишитись живим. Ми намагались бути непомітними... З темних вікон в нас вже цілять, я був в цьому переконаний. Вже взяли на приціл. З кожним кроком мені ставало все нестерпніше чекати на постріл. Я вже навіть визначив, з якого саме вікна по мені будуть стріляти... Але – повна тиша.

Чому не стріляють?.. Невже на хуторі нікого немає?.. - промайнула думка. Ця думка, рятівна думка, і так хотілось в неї вірити... Насправді вони, має бути, просто краще вицілюють кожного з нас...

До ближчої хати нам лишалось кроків тридцять – побратим щось хрипло прошепотів... В мене зірвалися нерви. Я вистрілив з обох стволів обріза – в те вікно, звідки очікував першого постріли... ще, здається, я закричав... в кілька стрибків – опинився біля хати. Я стріляв на ходу з маузера – кулі глухо всідалу в дерев’яні стіни, з визом пробивали стріху навиліт. Маузер блискав пострілами, я клав кулі не бачачи, куди. Розстріляв всю обойму – кинувся у чорну дірку вікна, закриваючи голову руками. Перекотився по підлозі, на щось наштовхнувся – вдарив з усієї сили ногою, але це було щось неживе, здається стіл. Я підхопився і навідмаш вдарив руків’ям маузера кудись в порожнечу. Але нікуди не влучив, тільки ледь не впав від свого ж порожнього удару. Вдарив ще – на цей раз рука з пістолетом лупонула в щось тверде... але, ні не комісар – це був кут дверей.

Я зупинився. Затих. Присів. Знадвору пролунало кілька пострілів. Стихли... ніби розчинились в темряві... Темінь і тиша. Більше ніхто не стріляв. Я піднявся і обережно підійшов до вікна. Весь хутір виглядав спокійно. Тільки десь недалеко кричала сова.

Я окликнув побратима. Спочатку тихо, потім голосніше. Він відгукнувся. Тебе не ранено?.. Що там в тебе?.. Ні він не поранений. Все гаразд. І взагалі тут нікого немає!.. Ці постріли, які я чув – це він стріляв, мій побратим, наосліп, по будівлям, так само, як і я.

Хутір виявився повністю безлюдним. З лісу підійшли наші, ми поклали в одну з крайніх хат старшину, все ще непритомного, і ще трьох хворих важкопоранених бійців. Зі зброєю, зарядженою останніми набоями, ми заходили в хати, клуні, залазили на горища, в підпілля. Все виявилось безлюдним. Ми не зустріли жодної душі. Не було тут і тварин, тільки кричали під стріхами сполохані сови.

Тоді ми зібрались в крайній хаті, в якій перед тим лишили поранених. Хутір порожній. Навряд чи чекісти зробили засідку десь в лісі. Якби це і трапилось, що майже неймовірно, то вже мали б напасти на нас. Ворогів поряд немає. Чому? Вони кудись зникли... Це починало непокоїти більше, ніж якби ми знали, що ворог десь поряд готується до атаки. Де ми опинились?.. Що тут, взагалі, відбувається?.. Хтось з бійців знайшов на столі загашений каганець. Я запалив його.

Хату одразу наповнило мерехтливе плямисте світло. Я побачив обличчя своїх товаришів – втомлені, давно неголені. Тепер бійці сиділи на підлозі під стіною. Поранені лежали поряд на соломі. Те ж виснажені, навіть не стогнуть. Всіх зморював сон. Дехто вже і приліг – на соломі, біля поранених, а дехто – просто, під стіною. В побратима нарешті припинилась кровотеча з ніздрів, і він, вимотаний тривалою втомою і нервовим напруженням, майже одразу заснув.

Мені те ж дуже хотілось спати. Але не можна було лягати, допоки було незрозумілим, чому хутір виявився не пасткою, а безлюдною трясовиною. Я взяв каганець і вийшов в сіни, намагаючись якомога уважніше оглянути все. Від дошки на двірному косяку був відколотий шматок, вздовж волокон йшла тріщина. Це я вдарив руків’ям маузера... Далі починалися сіни. От під ногами валяється люмінєва кружка. Я підняв її, оглянув – здається, військова. Потім я побачив шкіряну сумку, що лежала на стільці. І трохи далі – я так і завмер. На підлозі низом догори лежала шкіряна фуражка. Я підхопив її. Підніс ближче до каганця – так, червона п’ятикутна зірка. Спиною пробіг озноб. Комісари. Вони десь поряд... Фуражка, шкіряна сумка – так, ніби чекіст щойно вийшов і от-от має повернутися. Душею промайнула тривога. Кілька хвиль я до болю прислухався, навіть не дихав. Це було безглуздо, адже ще годину назад ми зі стрільбою заламувались в порожні хати, а потім обійшли все довкола. Нісенітниця, тут не було нікого.

Я кинув чекіську фуражку на підлогу, де вона валялась раніше. Пішов далі, і майже біля дверей побачив зошит. Він лежав в сіні, біля металевого відра. Я присів, сперся спиною на стіну, поставив каганець на підлогу, так щоб було краще видно, і прогорнув перші сторінки. Не дуже розбірливий почерк, написаний хімічним олівцем, стрибав по горизонтальних лініях. Одразу стало зрозуміло, що це щоденник чекіського начальника.

 

Двигаемся медленно. Сильно отстали обозы. Бандиты скрываются в окрестных лесах. Разведчики донесли, что прячутся на островах среди болот.

День провели в селе Хлебное. Население настроено враждебно. Приняли меры. Задержали местного жителя Баргова, он – связан с бандитами. Куркуль, разделял взгляды буржуазных националистов. Особисты допрашивали его пять часов, он ни в чем не сознался. Тогда Баргов был расстрелян, вместе с ним расстреляли его жену, мать и двоюродного брата. Дочери и соседу, подельнику Барглова, удалось скрыться. Усадьбу сожгли…

Двигаемся лесом. Тут остановились на ночлег. Выставили усиленный пост. Тов. Шнильберман сложно переносит местный климат, он совсем плох. Испытывает частые головокружения.

Утром захватили четырех бандитов. Произошла перестрелка. У бандитов почти не было патронов, мы их захватили. Среди пленных – один из главарей местных банд, атаман Куличок. Мы их пытали, Куличку проткнули живот шомполами. Бандиты не выдали, где скрываются другие банды, их подельники. Пополудни расстреляли всех четверых.

Преследуем банду. Испытываем нехватку продовольствия. Впереди должна быть небольшая деревня, согласно карте. На лесной дороге задержали мужика и мальчика на подводе. Мужик клялся и крестился перед нами, что он местный житель. Без сомнений, он пособник бандитов, возил им еду. Обоих расстреляли. Подводу можно будет использовать как средство для транспортировки раненых.

До обеда зашли в хутор. Это небольшая деревня, кругом лес. Бандиты скрываются где-то в окрестных болотах. Хутор называется Отвержичи…

 

2

Час Дракона. Дикі, уривчасті скелі. Сірий блиск сталевої кольчуги. Срібний кубок, чаша мудрості. Останній передав свої знання... Дракон навчив нас ярості. Навчив нас ясності. Дракон дав шляхетність. Навчив війні, оскаленим кликам, вогню і мужності. Ми плили під його прапорами через кригу, білу тьму, через вічний мороз. Ми горіли в огні спаленого майбутнього. Нам таланило, ми не завжди лишалися живі. Але – завжди перемагали.

Волчень, час Вовка, перший зимовий місяць... Вюга, віхола, захмарене небо. Темний ліс, сіре хутро. Повний лик білого місяця – довгий, протяжний спів. І виє, підвиває віхола. Хижа посмішка... зграя, різанина, вовче життя. Дракон навчив їх бути хижими. Дракон навчив нас бути мудрими.

Вічнозелений сосновий бор. Ти стоїш босоніж біля старого зрубу. Бурий ведмідь стоїть на задніх лапах, а передні здіймає до гори. Він запрошує тебе йти за ним. І ти робиш перший крок не відчуваючи ні сумнівів, ні страху. Ідеш босоніж по теплому колючому настилу з хвої... відхилюєш від обличчя соснові гілки... Бачиш попереду буру спину Барга, він іде на задніх лапах не обертаючись, його кудлате буре хутро чіпляється за соснові колючки... Тоді ми вийшли на берег. Над річкою здіймається туман. На воді застиг почорнілий дубовий човен. Ведмідь обернувся до мене. Здіймає лапу в бік човна – він запрошує, пропускаючи мене попереду. Я ступаю в човен, який трохи погойдується на воді від моїх рухів. Сідаю обличчям до берега. Барг сідає навпроти. Він дивиться на мене, потім бере в лапи весло... Тихо хлюпнула вода в вічному озері, човен відірвався від берега. Я дивлюсь на сосновий бор, який невпинно віддаляється, з кожним рухом весла в лапах ведмедя... Все огортає непроглядний сивий туман. Ведмідь потроху працює веслом. Берег зник в тумані. Тепер нічого не видно і я тільки відчуваю, що ми пливемо кудись, мабуть, на інший берег. Треба берегти себе, але ніякого страху не відчувається. Поволі ми пливемо все далі... Тут ведмідь зупиняється. Він тримає своє весло в лапах... потім враз – кидає його у воду!.. лиш сплеснуло глухо в тумані. Ми десь посередині, але течії ніби нема... ми стоїмо на місці. Раптом ведмідь здіймає передні лапи – спалахує яскравий багряний вогонь. Він розриває тиху білизну річкового туману, гуде, палає, роздмухується все дужче... Горять соснові гілки – цілі купи, з тріском сипляться догори тисячі іскор. Вологий туман розсідається, вогонь стає все більшим. Барг показує мені очима – далі маю йти я сам. Я киваю головою. Підіймаюсь на повен зріст. Озираюсь – ведмідь стоїть поряд, він те ж, як і я, став на задні лапи. Багаття палахкотить ще з більшою силою. Я роблю крок у вогонь...

 

3

Ми прокинулись всі якось одночасно. Я прокинувся від відчуття незрозумілої тривоги. Відкрив очі – темрява... Якусь мить я взагалі не розумів, де знаходжуся. Шарпнув по підлозі рукою, нащупав каганець... тоді все пригадав.

Каганець вже погас. В мене біля ніг лежав розкритий зошит – щоденник чекіського виродка. Як непомітно і несподівано заснув, здивувався я – пам’ятав, що от, читав ці жахливі історії про смерть наших братів... а потім – нічого не пам’ятав... З кімнати стало чути негучні голоси бійців.

Ми всі прокинулись якось одночасно, наче по команді. Я наново запалив каганець. Потім розповів про свої знахідки. Ворог десь поруч, немає сумнівів... От тільки де? Чому тут валяються розкидані комісарські речі? Всіх нас сильно здивувало, як несподівано всі поснули, навіть не виставили вартового. Мабуть, це кілька безсонних ночей далися взнаки... Ще більш дивним було те, що довкола – було темно. Невже ми всі проспали ніч і цілий день? А тепер – знову ніч?.. Годинника ні в кого давно вже не було. В часі ми зовсім не орієнтувалися. Ніхто не міг сказати, чи так це насправді, чи ні. Ми тут спали незрозуміло скільки, а десь поряд міг знаходитись ворожий загін.

Я поставив одного бійця на куті хутора за вартового. Ще два хлопці відправились розшукати хоча б якісь харчі і питну воду.

Я вийшов надвір. Все було як і минулої ночі... а може й позаминулої, я не міг сказати точно, скільки часу ми спали в цій заколдованій хаті... все було так само, тільки дмухав сильний поривчастий вітер. Він підвивав в стріхах, по вибитих шибках. На нього час від часу відгукувались сови. Було холодно, раніше ніби було тепліше. Чи, може, це так мені здалося після ночі, проведеної в затишній хаті, а не в лісовому болоті...

З вікна хати почулася розмова бійців, наче трохи голосніша, ніж була раніше... Я зайшов всередину хати. Одразу в сінах я ледь не зіштовхнувся з побратимом. Він присів на лаві під стіною. Чимось шарудів в руках. Це був зошит чекіста. Побратим підняв на мене очі...

Цей погляд… навіть в темряві його погляд здався мені навіженим…

Що сталось? – запитав я в нього. От це… от це… - він простягав мені розгорнутий зошит. З його ніздрів знов потекла кров. Я взяв зошит. Підніс ближче до обличчя, намагаючись розібрати зміст того уривку тексту, в який побратим тикав закривавленим пальцем.

До обеда зашли в хутор. Это небольшая деревня, кругом лес. Бандиты скрываются где-то в окрестных болотах. Хутор называется Отвержичи. Хутор – безлюдный. Оказалось, местные жители покинули его. Мы расположились на ночлег.

 

Этой ночью нас атаковали бандиты. Где-то по полуночи часовые услышали крики и иные звуки, доносившиеся со стороны леса. Мы заняли круговую оборону. Сохраняли тишину. Судя по громким звукам, доносящимся с разных сторон по отношению к хутору, нас пытались окружить. Бандиты, почему-то, не предприняли попытку подкрасться незамечеными, а громко кричали, слышны также были другие звуки, похожие на скрежет метала или рычание. Ждали атаки в течение часа. Затем открыли огонь по противнику, ориентируясь на звуки. Через пятнадцать минут все стихло, бандиты отошли. С нашей стороны потерь нет.

Почему-то не наступает светлое время суток. На часах уже скоро двенадцать дня. Вокруг темно. Какой то странный туман.

Темно, не светлеет. Мы не можем покинуть хутор, потому что кругом темень. Не понятно, куда идти. Тем более, по причине этой природной аномалии (темноты), не можем преследовать бандитов. Тов. Шнильберман совсем плох. Его лихорадит. Он ничего не может произнести, кажется, потерял дар речи.

Нас атаковали медведи. Много, целая стая. Загрызли нескольких. Некоторые бойцы разбежались куда то в лес. Из леса доносится какой-то непонятный рев.

Два часа со стороны болот были слышны истерические крики, как будто кого-то режут на части. Некоторые узнали голос – это полковой куховар Атрышкин, накануне дезертировавший из расположения нашей части.

Нас атаковал медведь в кольчуге. Думали – бандит, ан не – медведь, по нему стреляли, но пули отскакивают. Медведь оторвал голову тов. Когану, нач особого отдела и затем унес ее (голову) в лес.

Тут кошмар какой то. Кругом темень. Уже почти все разбежались и там их поубивали. Я не имею возможности отступить, нас тут осталось мало, совсем ничего. Тут какое-то мракобесие, я уже два раза пытался застрелиться, но не могу, страшно.

На нас напал местный житель Баргов, ранее растреляный нами. Он напал с топором, порубал на части тов. Шнильбермана, убил еще нескольких. Я скрывался под столом. Он заглянул под стол. Я уж думал, все. Но он исчез. Тов. Шнильберман убит, все убиты. Я тут один, закрыл дверь на засов. Но оно вряд-ли. Это не, не поможет. Не знаю, сколько мне осталось. Зачем меня оставил живым? Хочу, что б скорей уже все кончилось…

 

4

Крізь вогонь я потрапив в простору печеру. Це цілий лабіринт з химерними кам’яними схилами... Я проходжу під прозорим підземним водоспадом... От вони – рицарі круглого столу. Сірі плащаниці, довгі накидки, сталеві рукавиці. Сіре світло металу, совині клюви, гострі вовчі вуха. Всі – дивляться на мене. Я стою перед ними на повен зріст... мені нічого приховувати... я прикладаю праву руку до лівого плеча – до серця – а потім випростовую її відкритою долонею вперед. Старший з них – киває мені головою. Я підхожу до високих важких дверей, вирізьблених з сірого каменю. Через тоненький зазор в підземну напівтемряву ллється промінь яскравого світла...

За цими дверима я отримаю відповіді. За цими дверима – Дракон. Це зрозуміло по барельєфам, вирізьбленим по каменю дверей. От на барельєфі видно постать Дракона. Він сидить на високому кріслі, схожому на трон. Біля дракона – пес, а може вірний йому вовк. Далі вздовж стіни видно постаті кількох воїнів і ведмедя. Здається, це Барг, який проводив мене на цей берег через вічне озеро... Далі видно стіну, завішану дорогоцінними тканинами і зброєю: мечі, сокири, молоти, бойові келепи... Вздовж стіни простяглася довга лава, прикрашена різьбленням. Біля лави стою я.

Дракон далеко, в іншій частині зали, сидить на своєму троні... дивиться на мене так, ніби крізь мене... Я пригадую, що хотів задати йому якісь запитання. Але поки що він мовчить, я те ж не можу порушити тишу... я у нього гість... та й ті запитання... тепер вони вже втратили те значення... яке мали раніше. Я вже отримав на них відповідь... всі відповіді прийшли до мене самі по собі, ще в дорозі сюди.

Останній Дракон бере лапою золотий келих, п’є з нього. Я проходжу залу. Зупиняюсь біля накритого столу. Мені те ж подають кубок, здається, такий самий, тільки трохи менший. Я пригублюю його, в келиху – напій багряного кольору. Духмяний незвичний аромат, нізчим не зрівняні пряні пахощі... Роблю кілька великих ковтків...

 

 

5

Я відірвав очі від пошарпаного паперу. Ні, я його вже не читав. Здається, я знов задрімав... Побратим спав, прилігши на лаву біля стіни. Блиснуло. Прогуркотіло небо. Буде злива.

Каганець блимав тьмяним світлом. З кімнати була чути неголосна розмова, але, здавалось, більшість хлопців знов поснули. Я подивився на зошит. Він був відкритий на тій сторінці, на якій я і зупинився. Згадав прочитане і одразу ж перечитав останню сторінку наново.

 

Этой ночью ко мне пришли. Тут темень страшная, нет ни дня ни ночи, но это ночь была. Ко мне пришли и колотят в двери. Я на пол лег, не дышу, а все равно колотят, так стукают – весь дом дрожит, потому что знали, что я тут прячусь. Я встал, сам открыл засов. Что-то вроде случилось, я вновь на пол упал. Тут в двери зашел ранее расстрелянный нами покойный Баргов. Их трое зашло: Баргов, медведь и какой то человек с совиным клювом и острыми ушами. Они меня обступили. Стояли надо мной, ничего не говорят, я лежу, ни жив, ни мертв, кошмар какой-то. Уже умоляю их, чтоб они меня убили, а они просто стоят, долго так стояли, я время считать перестал.

Но вот, наконец, они в комнату зашли и сели за стол. Я им прислуживал, наливал вино в чаши. Баргов и медведь пили вино, третий то, что с ними был, ничего не пил, все сидит – молчит. Медведь и покойный Баргов говорили промеж собой. Потом говорить перестали, снова на меня смотрят. Тогда Баргов говорит: где моя дочь? Я весь обмер, говорить не могу. Ели сказал. Рассказал ему, что его дочь скрылась. Что я то дочери его помог сильно, так как рядовой Атрышкин, полковой куховар, еще только как ее увидал, это было еще до ареста Баргова, как только увидал, хотел взять ее силой, но я сказал, чтоб не трогал до выяснения. А потом она скрылась. Тогда Баргов приказал мне взять свой дневник и записать все, как они зашли втроем, как тут меня допрашивали. Я взял дневник, я уж про него и забыл совсем было, дневник взял и пишу сейчас, все, что видел, как мне и приказали. Вот только что человек с клювом прокричал неожиданно, резко, как сова. Баргов почему то достал топор. Водит по лезвию ладонью и зачем-то глядит на меня…

 

Далі текст обривався, сторінки були забризкані кров’ю. Кров напитала розхристані сторінки в надірваному переплетенні.

Тільки дочитавши все до кінця, я помітив, що останні сторінки читав з відвертою злорадною посмішкою. На сторінках – кров чекіста. Варто було туди плюнути, але плювати в щоденник якось не хотілось. Мабуть тому, що там було написано про нашого спільника, розстріляного чекістами хлібороба Баргова, „буржуазного націоналіста”.

За вікном гримнуло ще дужче. Вітер шумів в лісі гілками дерев. От-от розпочнеться злива. Я закрив розхристаний надірваний зошит, заплямований ворожою кров’ю. Вийшов надвір.

Починалась гроза. Небо раз по разу блискало, гриміло. Рваний вітер шумів, кидав жменями великих холодних крапель. Я йшов через темний хутір. Тепер він вже не здавався мені непривітним. Так, це трясовина, але... нас ця трясовина вбереже. Вороги тут знайшли гибель... Навіть, якщо нас очікує те ж саме – все одно я був вдячний цьому вічно темному лісовому закутку. Вдячний – за гибель чекіської наволочі. Так я дійшов протилежного кінця хутора. От-от мала виверзнутись злива...

Небо тріснуло білою блискавкою, здавалося – прямо над головою. В цю мить до мене донеслось якесь тихе скавучання, ніби плакало кошеня. Де ж воно тут загубилось, хіба, на горищі? Але плач доносився від кута однієї з садиб. Коли я підійшов ближче, плач ніби припинився. Я все ще не міг розгледіти, що ж там таке і пришвидшив крок. Яке ж сильне було моє здивування, коли я розгледів біля стіни садиби... дівчину. Вона згорнулася клубочком під виступаючою зі стіни солом’яною стріхою і перелякано дивилась на мене великими очима. Якби вона була не така замерзла і втомленна, то неодмінно б втекла від мене, так мені здалося тоді. На ній була лише одна нічна сорочка, чи щось таке, змокла від дощу і перепачкана землею.

Я ступив крок до неї.

Дівчина перелякано відсахнулась вбік.

 - Як тебе звуть?

Вона мовчала, тільки недовірливо свердлила мене поглядом. Дійсно, немов кошеня, яке готове втікти при першій ліпшій нагоді.

 - Не бійся мене. Я не чекіст. Я лісовий бандит, повстанець.

 - Я знаю, що ви не чекіст, - вона заговорила м’яким голосом що трохи дрижав, мабуть, від холоду. – Чекісти не такі...

 - Ти їх бачила? Вони є десь поблизу?

Знов мовчить. Але тепер, як мені здалося, вона вже не збиралась тікати.

 - Як тебе звати?

 - Світлана...

 - Світлана, не бійся мене, - сказав я їй. – Починається злива. Давай зайдемо, - я показав рукою на темну діру дверей господи. – Там ти нагрієшся, перечекаємо грозу, - і простягнув до неї долоню.

Одну мить вона вагалася. Потім – наші пальці торкнулися... Я взяв її долоню в свою... З неба густо сипонуло великими краплями вперемішку з градом.

В хаті було зовсім темно, видно ставало лише на хвилю, коли небо розривала блискавка. Ми навпомацки знайшли лаву, сіли біля столу. Десь над навпроти мали бути Образи. Надворі періщив дощ, гудів шалений вітер.

 - Як ти здогадалася, що я не чекіст?

 - А воно помітно. Чекісти – нелюди. Їх здалеку відчуваєш, хто воно...

 - А чого ж тоді хотіла тікати, тільки-но як я підійшов?

 - Як ви здогадалися, що я хотіла тікати?

 - Я це помітив по твоїм очам.

 - Я думала бігти, бо чекіст не чекіст – а все одно якийсь чужий дядько неголений, в лахмітті, ще й не відомо чого йому треба.

Неголений дядько в лахмітті... це вона казала про мене... В дзеркало я не дивився вже днів десять, з того часу, як ми потрапили в оточення. Дійсно, ми виглядали страшними – місяцями поневірялися по ярах, болотах лісових хащах.

 - Їсти хочете? – вона запитала це несподівано. Їсти я дуже хотів. Вона поклала мені в долоні маленький поламаний бублик-сушку. В світлі блискавки я побачив, що в неї на шиї на нитці – ще кілька сушок, цілий оберемок, наче намисто. Оце так, подумав я, в нічній сорочці – і з бубликами на шиї.

 - Звідки це в тебе? – я торкнувся оберемку бубликів.

 - Мама дали... Як почали чекісти ломати ворота, мама сказали, щоб я в ліс тікала, а на дорогу, щоб мені було що їсти, дали мені сушки...

 - Де ж твоя мама?

Вона не відповідала. Я побачив, як з її великих очей по щічках покотилися сльози.

 - З ними щось трапилось? – я запитав це, вже здогадуючись, якою буде відповідь...

Вона схлипнула і закусила губку.

 - Батька й маму... чекісти вбили... – вона ледь змогла вимовити це крізь сльози.

Тоді мені здалося, що когось вона ніби нагадує. Смутне припущення коливнулось в мені.

 - Я знаю... Я знаю, хто ти... Ти – донька Баргова.

 - А як ви здогадалися? – вона плакала. – Ви знали мого тата?..

 - Ні, не знав, нажаль... Але знаєш... Твій батько був мужньою людиною... І він помстився ворогам... Помстився ворогам... за свою загибель. Але ти не плач, не плач...

Я ніжно обійняв її за плечі. І вона довірливо, по-дитячому ткнулась личком в моє плече. І заплакала ще дужче. Я намагався якось заспокоїти її. В неї на шиї я побачив, крім оберемку бубликів, хрестик і ще якийсь незрозумілий дукатик-оберіг.

 - Що це таке?

 - Це сонечко... щоб нечисть відлякувати...

 - Ти тут змалечку живеш?

 - Так.

 - І народилася тут?

 - Так.

Вона трохи заспокоїлась. Ми сиділи, обійнявшись.

Надворі шумів дощ, а я все ніяк не наважувався поцілувати її. Зараз я не мав права на це.

 

6

Ясне променисте світло, яке буває тільки уві снах... Багряні ковдри з золотою вишивкою, білосніжні ковдри... Розумію, що лежу... але не на траві в лісі, не на жорсткій лаві... а на м’якому широкому ложі…

Я відкриваю очі. Наді мною схилилась дівчина. Це перше, що я побачив. Не можу відірвати від неї погляду. Її врода незвичайна. Вона притягує, вона неповторна, вона велична. Мені здається, раніше я ніколи ще не бачив такої краси. Мені достатньо вже тільки того, що я її бачу... Я хотів би, щоб ця мить тривала завжди.

Дівчина те ж дивиться на мене... Її чарівний погляд ласкає моє серце... Мені перехоплює подих...

Вона схиляється до мене ще більше... простягає мені руку. Наші пальці торкнулися... Я ніжно беру її долоню в свою. Наші обличчя дуже близько... Вона схилилась наді мною, ніби хоче щось прошепотіти... Вона каже мені слова... наші уста зближуються... торкаються... Духмяний незвичний аромат. Ні з чим незрівняний. Пряні пахощі троянд...

Вона опиняється поруч зі мною. Мої долоні лягли на її шию. Такого поцілунку я ще не знав за все життя... Вона ніжно посміхається мені. Тоді мої руки плавно рухається по її гладенькій спині, білосніжній, як ковдри на ложі... плавно пливуть від шиї вниз... Я відчуваю невтомну спрагу до неї, такої ніжної, ласкової і величної... Я цілую її знов і знов, неначе пю великими ковтками духмяне багряне вино...

 

7

Я прокинувся від дивної тиші. Мене розбудило вранішнє щебетання лісових птахів. Щось перемінилось в нашому життя, я відчув це, щойно розплющивши очі. Припинився дощ... і настав світанок.

Світлана ще спала, поруч зі мною, на лаві. В світлі вранішніх променів я уважніше роздивився її. Це квіточка, справжня лісова квіточка, що тільки но недавно розквітла... Вона посміхалася крізь сон. Тоді я про себе зрадів за неї, що хоча б уві сні вона забула про своє нещастя. Тепер їй доведеться жити сиротою... Хто її прихистить?.. Мабуть, варто забрати її з собою.

Я вийшов надвір. З хат поодинці виходили бійці, які те ж тільки-но прокинулись. В цей ранок неочікувано прийшов до тями старшина. Тепер він, спираючись на плече товариша, поволі робив обережні кроки біля паркану. Нам всім здавалось, що він не виживе, питання було тільки в тому, скільки часу він ще протягне. Тепер всі радо обнімали старшину, потискали його заслаблу руку. Питали, коли він знов прийме командування підрозділом. Бійці сприймали одужання старшини, як справжнє диво. Мабуть, це так вплинуло на нього це ясне ранкове сонечко...

В цей ранок ми всі були дуже раді бачити світло. І, як мені здалося, не тільки ми, але й вся довколишня природа. Дзвінко співали пташки, шумів ліс. На узліссі, біля боліт, нам було видно здалеку, в сонячних променях гралася ведмежа родина. Малі ведмежата кувиркалися в траві, а ведмедиця з пересторогою недовірливо подивлялася на хутір, в наш бік. Шкіряну чекістку фуражку на наших очах на сотні дрібних клаптиків розривали лісові мурахи...

Бійці швидко збиралися до походу. Я пішов до хати, в якій спав під час зливи. Треба було розбудити Світлану... І повідомити її, що ми рушаємо далі. І що вона може піти разом з нами. Я вирішив розбудити її поцілунком... Перед самими дверима я зупинився. Оглянувся на хутір, на хлопців, що збирали потрібні речі, приводили до ладу зброю. Тоді в моїй свідомості промайнула думка про спокійне неквапливе життя в тихому ведмежому закутку... Мені не хотілося лишати хутір. Я хотів би, щоб ця хвилина тривала завжди.

Ясного сонячного дня ми покидали хутір Отвержичі.

 

 

 

Мечеслав Антон Рисич

Київ, 2009

© Рисич М. А., 2009 – 2010