СОКОЛИНА ЛЕГЕНДА

Мечеслав Антон Рисич

 

СОКОЛИНА ЛЕГЕНДА

Ця пісня мала стати прощальною. Ніколи до цього мій голос не був таким глибинним, сильним... Ніколи ще раніше не вдавалося так злагоджено... Це була моя остання пісня. Потім мій спів стих. Я почув кінцівку, наче сторонній слухач. Я ніби зі сторони побачив себе, і свою кохану, що сиділа навпроти і не зводила з мене ніжного погляду... сповненого смутком... М’яке пір’я на плавному вигині її шиї вабливо огортало плечі, прикрашаючи її теплі лагідні груди темними плямочками-намистом. В ці останні миті я кохав її, як ніколи до цього. Вся її зворушлива краса била струнко в моєму серці і я притиснувся до неї затамувавши подих. Почув, як швидко калатається її сердечко... Вона ніжно горнулася до мене. Кожна її пір’їнка була дорога мені в цю останню мить. Вона хотіла мене ближче... Але я мусив її покинути. І часу вже не лишалося... Останній погляд... Я заглянув в глибину ока коханої... Погляд, сповнений тривоги, туги і невизначеності... Ще раз провів клювом по її пухнастому пір’ячку... Я відчував її потрібною, як ще ніколи раніше, але мав залишити.

 

Прощавай! коротко крикнув я. Відштовхнувся від гілки, одразу широко змахнувши крилами. Прохолодне повітря вдарило під пір’ям. Я прямував високо, не обертаючись. А обернувся лише, коли був вже далеко... вона все дивилася мені услід. Повернись! Повернись! промовляли до мене її засмучені очі.

Я простував понад лісом, де так непомітно швидко промайнуло все моє життя. Я прямував тим шляхом, яким пролітав безліч разів. Тепер все здавалось мені незвичним, урочистим і тривожним. Що чекає мене далі? Все моє життя пропливало переді мною. Як немовлям приймав з клюва матері поживу... І як опановував своє пір’я і молоді, ще неслухняні крила... І як розширився, рознісся вшир увесь світ... коли я вперше піднявся понад деревами... Що чекає мене? Чи побачу я ще раз цю рідну стежку через небо? Чи доведеться мені ще раз пригорнутися до моєї коханої? Звичайно ж, мені і раніше доводилось бувати на межі... ризикувати всім, що маю... заглядати в порожнечу загибелі... Але ті рази небезпека надходила враз несподівано, стрімко, як холодний нічний вітер. Тоді не встигав усвідомити загрозу... не вистачало жодної миті, щоб пригадати своє минуле... Тоді було так: от вже сталося, і тільки неприємний холод пробиває під пір’ям, а небезпека вже минула, і тільки оглядаєшся на неї зверху... Так було, коли на мене напав велетенський звір з кістяними пазурами... так було, коли скажений хижак з жовтими іклами намагався розорити наше житло... Сьогодні ж все було інакше. Я летів на зустріч своїй долі. Я летів на війну.

Ліс піді мною змінився на просторі заболочені луки. Тепер мені пригадувались, як часто я полював тут на маленьких хутряних істот. Тепер мені пригадувались всі ті дні, безліч разів... Ті дні бували різні, вони видавались і ясні, і спекотні, і прохолодні, і зовсім були холодні, коли біле пір’я з вишнього неба накривало і ліс, і болота, і луки... Я висів на своєму шляху, час від часу роблячи неквапливі удари крилами по повітрю. Ледь тільки ворухнеться щось знизу – я ловив його поглядом... і продовжував зависати на розпростертих крилах, не даючи взнаки, що я вже полюю... тільки міцно стискав істоту пронизливим поглядом... бувало, жертва починала сама безглуздо кидатись на різні боки... мабуть, через те, що відчувала – приречена... мабуть, через те, що відчувала на собі мій важкий взір... я вів істоту своїм поглядом... а потім, враз – падав каменем вниз, тільки холод свистів розірваним повітрям! ...хапав істоту кігтями! бив істоту клювом! Кількох ударів вистачало... Я втамовував голод... я втамовував спрагу... потім ніс поживу до свого житла. Там чекала на мене моя люба...

Так було останній час, коли з землі зійшло біле пір’я і знову почало зеленіти. Вдома чекала на мене кохана. Тоді вона було непривітна, тоді вона не підпускала мене близько до себе. Потім в нас з’явилися дітки. Моя люба знов стала ніжити мене, і тепер ми літали до луків разом. Все впольоване я ніс дітям, в свою домівку...

Тоді до нас і з’явився ворог. Цей ворог з’являвся кожного разу, як ставало потепління... Але на цей раз ворог збирався вигубити всіх нас, всі наші клани. Раз по разу гинули наші одноплемінники, і з кожним новим нічним затемненням вітер приносив лихі вісті. Вороги цілими зграями нападали на наших поодинці. І вбивали їх, шматували, кидаючи вмираючих вниз, з неба на землю. Ворогам не потрібні були наші м’язи, їм не потрібне було наше пір’я. Вони вбивали моїх родичів тільки задля того, щоб заволодіти нашим небом і підвладною нам землею.

Тепер ми зібралися для того, щоб нанести удар у відповідь. Дорогою я зустрічав наших, ми голосно перегукувались, збираючись в зграю. З моїми родичами я вже не почувався одинаком. Тяглові спогади полишили мене. Ми летіли понад луками до узбережжя. Все ближче до узбережжя нас ставало все більше. Дорогою приєднувались нові і нові. Деяких я не пам’ятав або не знав... Всі ми були одноплемінниками, воїнами нашого клану. Бувало, раніше деякі з нас між собою ділили небо і землю, кращу для полювання, і часто билися. Але зараз ми всі були разом. Ми залишили жінок по домівках, вони мали піклуватися про наших дітей... Самі ми летіли до узбережжя. На бій.

Наша велика зграя перерізала хмари. Ніколи ще ми не збиралися разом в такій кількості. Дрібні істоти на землі, побачивши нас, купами кидалися урозтіч. Ми стрімко падали на них зверху, побиваючи їх. Ми, не зупиняючись, полювали їх, щоб втамувати спрагу і забути нудьгу перед боєм. Все, що не було перед нами, рятувалося втечею і протяжно викрикували бойові кличі наші вожді.

Ще засвітла ми досягли узбережжя. Я бував раніше на узбережжі, давно, ще замолоду, перед тим, як одружився. Тут берег обривався крутими урвищами і далі починалося неосяжне море... Перелетіти його ще не вдавалось нікому... Тут ми побили ще істот з крилами, кілька штук, і розорили їхні гнізда. Ці створіння жили тут, біля моря і плавали по воді, і харчувалися. Ми побили їх, бо пролітали через їхні землі. Ми повбивали їх за те, що чомусь їх поки що не повбивали наші вороги.

Вороги вже були близько... Вони гуртуються великими зграями тут, на узбережжя і живуть тут. Мабуть, вони прилетіли з-за моря, хоча ні я, ні кожен з нас не міг собі уявити, як можна подолати таку відстань. Ми стрімко наближались. Вдалині замайоріли схили і скелі, вкриті ворогами і їхніми сім’ями. Ціла лавина обсіла весь півострів, і скелі і небо кишіло ними... Це ми бачили здалеку. Наші вожді гучно перегукнулись. Ми полетіли ще швидше, але й до цього летіли швидко... Тепер ми просто неслися на розпростертих крилах. Шалено свистів вітер, ми гучно викрикували бойовий клич нашого клану.

Вороги не очікували нашого нападу. І тепер сполохано похапцем поодинці здіймалися в небо. Ми увірвалися в простір понад їхніми скелями. І почали бити їх в небі. Першим на моєму шляху трапився якийсь жирний, з білою плямою під крилом. Я вдарив його в груди і клювом в шию. Його очі, сповнені передсмертним жахом, метнулися в бік стрімкої скелі і на моєму клюві налипло його заплямоване кров’ю пір’я. Мій родич схопив його кігтями за горло, а я відірвав крило з білою плямою... Ворог болісно застогнав і незграбно полетів донизу, кілька разів перевернувшись в повітрі через голову. Слідом за ним з моїх кігтів полетіло його відірване крило. Він хлюпнувся у воду, залишивши по собі вирване пір’я і присмак крові у повітрі.

Далі я наскочив на іншого. Я налетів на нього зверху, вчепився йому поміж крил і бив клювом в шию і голову. Він не міг викрутитись і ми разом почали падати до низу. В останню мить, вже над самою водою, я розтиснув свої кігті, вдарив крилами і піднявся вверх. Він, падаючи, вдарився о камінь і впав у море, окрасивши воду червоною плямою.

Тоді я опинився біля скель. Тут я побив кількох ворогів на їхніх насістах і розорив якесь вороже гніздо. З неба купами сипалось пір’я. Раз по разу великими краплями, неначе неочікуваний дощ, густо сипалась кров. Там все змішалось в шаленому бойовому сум’ятті. Лунали зойки, стони, плач і розривалися загрозливі бойові крики. Тепер вороги купами здіймались догори і нашим ставало скрутно. Вже падали ниць у воду і розбивались о вологі скелі наші поранені воїни.

Тільки одну мить я зглядував битву, сидячи на скелі поміж залишків розідраного ворожого гнізда. Ворогів підіймалося все більше, небо почорніло, так багато було їх. Наша зграя вже скупчилась гуртом. Там розгорнувся запеклий бій... Я змахнув важкуватими трохи змоклими крилами – і кинувся до своїх.

Я пронісся крізь купи ворогів. Я втягнув шию і наставив розщірені кігті. Наші воїни були вже зовсім близько, я майже пробився до них. Раптом тупий удар в крило біля горла відкинув мене вбік. Поряд з обличчям промайнув перекошений клюв оскаженілого ворога. Ворог вп’явся лапами в моє пір’я і бив клювом. Я тільки і міг, що закривати голову пораненим крилом. Я вдарив його в брюхо – ворог відскочив, але йому на допомогу вже підлітали інші. Мене знову збили. Тепер я не міг навіть захищатися. Одразу кілька били мене одного, і я не міг вирватися з оточення. Хруснуло в крилі... Від сильного удару запаморочилась голова. З мене болісно вирвали шмат. Моє вирване пір’я відринулось гострою біллю.

Крила більше не слухались. Я падав донизу, як камінь. Крізь запаморочення я бачив, як незвично швидко навскоси наближається до мене земля. Потім – тупий раптовий удар об тверде. Об землю, об скелі, об камені. Враз все потемніло. Пропали і звуки. Я прийшов до тями від того, що захлинався. Мене накрило прибережною хвилею і я ледь спромігся вигирнути до повітря. Ще не прийшовши до тями я жадібно дихав надривно кашляючи. Так я, ледь живий, з промоклим до кісток пір’ям, барахтався між водою і землею. А наді мною, в небі, вирувала битва.

Чіпляючись клювом і кігтями за гострі мокрі камені, я виповз на прибережну скелю. Тут я згорнувся під крутим кам’янистим берегом. Море било хвилями, солоні бризки градом обсипали мене. Море прибивало до скель збите купами мокре пір’я, плями крові і трупи... трупи ворогів, трупи наших...

Слух так і не повертався до мене. Я нічого не чув, тільки бачив. Я бачив як сотні ворогів добивають нашу зграю. Кров сочилась з глибоких рваних ран, я знов втрачав свідомість. Останніми зусиллями я відповз по вологому піску подалі від води. Перед очима темнішало... Уривки думок і спогадів витікали з кров’ю і змішувались з почервонілою землею. Розпач, біль і безсилля були нестерпні. Я гриз клювом чужу промерзлу землю. Я відчув пронизливий холод. Я втрачав сили. Останнє, що не давало мені зануритись в смертельне забуття – кохана, кохана!.. Думки про неї були найбільш разючими. Вона чекає мене... вона чекатиме мене і наступного дня, і ще наступного... і ще довго-довго, навіть коли їй стане зрозуміло... що я не повернусь... вона чекатиме на мене, гостро до болю вдивляючись в небокрай...

Я пригадував наше останнє... я пригадував свою прощальну пісню... Тепер я ніби опинився десь в іншому просторі. Неначе у воді, неначе у повітрі. Так я перебував в дивній темряві не вість скільки часу. Темінь огортала мене, а я ніби завис на одному місці. Потім темрява почала розвиднюватись. Я побачив перед собою якісь невиявні контури. Потім ще більш розвиднілось. До мене наближався крижаний сокіл. Він не здіймав крил – він нерухомо сидів на одному місці. Але неодмінно наближався до мене – все ближче і ближче. А може це був я. Клюв, крила, ноги - все було з криги. Пір’я було з тонесенького інею. Крижаний сокіл сидів незворушно, задумливо нахиливши голову. Мало статися дуже важливе...

Проясніло ще більше. З крижаного соколу виокремився другий сокіл – полум’яний. Весь він був з вогню. Жаркими іскорками полум’яніло його пір’я. Крижаний і вогняний соколи застигли в роздумі. Вони дивились один на одного, ніби прощались. І враз – схлеснулись, вдарились! Зійшлися в жорстокому двобою. Від їх битви гуркотіла і плавилась темрява. Раптом все стихло. Бій припинився. Крижаний і вогняний зникли. Замість них срібними пречистими крапельками збігала жива вода.

Тепер я знов став вільний. Тепер я оглядав ще тепле зкривавлене тіло, яке я покинув мить назад. Моє минуле життя лежало на березі між камінням на вологому піску. Це був сокіл. Дві глибокі смертельні рани пробили його – під крилом і на спині біля шиї. Широко висунуте переламане крило розпростерлось вбік.

Я уважно вдивлявся в кожну пір’їнку. Потім оглянувся – скали, урвища, крутий берег, холодний морський прибій... В небі кружляли сірі птахи, які ще мить тому, коли я був ще живий, були моїми найлютішими ворогами. Моє колишнє тіло розпласталось на піску так, неначе я продовжував бій...

Тоді я поволі почав підійматися в небо... лишаючи моє минуле тіло - сокола - на землі... Повз мене пропливала ціла епоха... З серця сокола проросли морські лілії – блакитного, жовтого і пурпурного кольору... Потім тіло сокола взагалі зникло, залишивши по собі лише пожовклі від солоної води кістки у піску... Підіймаючись в небо, я уважно спостерігав те місце на узбережжі, де колись... вже давно... впав на скелі, смертельно поранений у бою...

Поволі я піднявся на сьомі небеса... і крізь хмари оглядав море, і похмуре скелясте узбережжя, і рідний темний ліс з веселими сонячними галявинами... В лісі все було сповнене життям. Наливалися квітом бруньки... Крізь насичені життям весняні гілки дерев лунали радісні подружні співи... Я заглянув до свого колишнього гнізда...

На гілці, на тій самій гілці де ми простилися... сиділа молода красуня... Невже досі чекає? Але я не бачив найважливішого... я не бачив смутку в її очах... Але як схожа! Я впізнавав і не впізнавав її. Її м’яке пір’я на плавному вигині її шиї вабливо огортало плечі, прикрашаючи її теплі лагідні груди темними плямочками-намистом. Вона зараз не могла не побачити, ні почути, ні відчути мене... Я з цікавістю заглянув їй ув очі. І зрозумів... Вона була моя онука!.. Це була онука сокола, який відлетів на узбережжя, у бій... і так ніколи вже не повернувся...

Скільки часу пройшло тут без мене... а здавалось, що промайнула всього лиш одна мить... Крізь провесняні бруньки почувся далекий граючий соколиний вигук... Біля мого гнізда, моєї домівки, сиділа моя онука – донька мого сина. І цікавим дівочим поглядом придивлялась до молодих соколів.

 

 

 

Мечеслав Антон Рисич

Київ, 2009

© Рисич М. А., 2009 – 2010