Давно це було... Років може 35, або 30 тому... Мій батько був родом з глухого села Коростки Житомирської області (що не завадило йому отримати дві вищі освіти)... Колись їхали ми просто автобусом, я малий був, а тоді ще не повмирали бабусі, які розповідали страшні казки... Не мені, звісно, але як не закривала мати мені вуха (вона сама такого у дитинстві наслухалась, а потім усе життя не могла забути), щось я все ж почув, але пригадати лише одну можу. Йшли три косарі з поля, один перший був, побачив, що у колодязі Смерть сидить і не може вибратись. Злякався, каже сам собі - "І Смерть є, і час є, але чоловіка нема!" Пішов собі далі...
Другий іде, побачив, що у колодязі Смерть сидить і не може вибратись. Злякався, каже сам собі - "І Смерть є, і чоловік є, але час ще не прийшов!" Пішов собі далі...
Третій іде, побачив, що у колодязі Смерть сидить і не може вибратись. Не злякався, каже сам собі - "І Смерть є, і чоловік є, і час вже прийшов!" Розмахнувся косою, та руки здригнулися і розрубив сам себе, впав у колодязь, а опираючись на його тіло Смерть вибралась і досі гуляє світом...
Мораль цієї казки така: Смерть не може перемогти жива людина, бо Смерть вона вічна. А мораль цієї заповіді трохи інша: багато хто з сучасних рідновірів і про Марену щось вигадають, і Моргану пригадають, і ведичній Дхумаваті свічку поставлять, а про те, що у народній свідомості з давніх давен і до сьогодення живе міфологічний образ Смерті... забули. І коли скажуть комусь, що він худий, як смерть, страшну стару жінку з косою у чорному плащі він не пригадає... А даремно! Momento moro
Князь Огін