Золоті слова Сварожича.

svarОдин з найяскравіших українських поетів ХХ століття, зараз поки що маловідомий широкій громадськості, хоча, безперечно, наші нащадки будуть порівнювати його творчість з постатями національних пророків - Тарасом Шевченко, Лесею Українкою і Василем Стусом.

Сварожич - це псевдонім, який має цікаве походження. Батько матері Євгена Смірнова був сербом і мав призвище Сваржич. Додавши до цього призвища східно-словенське повноголосся, він створив духовно-ідеологічний псевдонім.

Найголовнішим твором свого життя Євген Сварожич вважав поетичну книгу "ЗОЛОТИЙ ПАВУК ВОД", яку видав у 2001 році. Він вважав, що книгу помітять у широкому колі читачів через 50 років після того, як вона буде надрукована. Книга немає аналогів у світі. В ній були використані всі відомі людству поетичні стилі, а крім того, поетичні стилі, які ніколи до цього не використовувались і були винайдені самим Сварожичем.

 

Ця книга Євгена Сварожича була названа частиною священного писання Слов’янської духовної течії «Великий Вогонь», сам же він посмертно був проголошений огніщанами пророком.

Пропонуємо вашій увазі кращі вірши цієї великої книги:

Свят-Вечір

Свят-Вечора привиділось мені,

немов упали в прах церков хрести,

немов дано мені до віч огні,

до рук – зорю і місяць золотий.

І наче б я, мов дар, прийняв сей див,

і сам Сварог подарував мені

синь-душу, золотий дух-меч богів,

незламну плоть і осяйні пісні.

І наче б я зійшов в долишній світ,

і, поміж біди і гріхи земні,

зростив небес золото-синій цвіт,

і з цвіту світу пів пісні – огні.

І наче б спів мій подолав імлу,

й Сварогу навернув серця ясні…

Таке дитячих літ на хвилечку малу

Свят-Вечора привиділось мені…

Відчай

Кожної ночі в хрестатому храмі

діти вмирають – і бавляться змії…

Моляться люди в тихій нестямі

Ратичу мертвому, Круку й Леліїї…

Край спорожнів… поховалися кмети…

щезли гаї і повужчали ріки…

Тінями сунуть просто в тенета

утікачі – слабкі і безликі…

Сміху не стало,і сонця не стало, -

зникло все в срібних туманах і тучах…

тихі мужі з роду синьої сталі

ждуть, що спасе їх лицар могучий…

Спростування

Хто вам сказав, що твердь земна німа,

що глузду й почуття у ній нема?!

То – лжа єси! У світі – все живе,

усе радіє, плаче і живе!

Коли ж в серцях людей царить пітьма,

коли блакиту й золота нема, -

тоді безмовна твердь закови рве,

огнем рятуючи усе живе!

Ратичі

Мчать сто комонників чорних

небом огненні комоні,

чорним стогоном стогнуть

в небі

ратичі й коні…

Мовчать на землі сто міст,

повиті

ночною млою…

У вершників з віч спливають

сльози палючі…

Мчать сто комонників мертвих

коні

між зорі і тучі…

Повстання

У ста містах їх збирали

вбранні

за вдів

дружини…

Сто мечів тьмяно-сірих

вночі сплахнули

синьо…

І впали сто тисяч міст

під їх страшною

вагою –

і вранці

текла там зелена

кров

змією-рікою.

* * *

І встав Сварог, як бог, з камінної гробниці:

й  рать ратичей й вовків помчала у світи,

й від криги до пустель здіймалась синя криця…

й зелена кров текла… і падали хрести…

Прощання

Квіти співають,

і плачуть вовчиці

в тихому краю

синьої криці…

Квіти співають,

і плачуть дружини

в краю, де очі у них

сині-сині…

Квіти співають

у тихому краю…

в золотім гаю…

в золотім гаю…

Росії

Убога злодійко, без племені та роду,

безладна суміше азійських диких зграй,

сидиш ти на кнурі, в твоїй руці нагай…

щури тнуть «бариню» панійці на догоду…

В багрянім дзеркалі ти бізантійську вроду,

раба тарганова, між кригу і курай

угледіла, і світ, белькочучи про рай,

женеш, спасителько, до краю насолоди…

За плетивом зірок сховавши Свастя й Тризуб,

вчепила спритно ти чужі Софійські ризи

на пранцюватий свій, тупий і п’яний прах…

Та мить прийде… й тоді на пітерських руїнах,

церквах московських і Кремлівських вежах й стінах

в огні замайорить жовтоблакитний стяг!

10.10.1975 Піщанський табір,

штрафний ізолятор

Холодний Яр

Холодний Яр вогнем рабів стрічає.

Яріє люттю дзвін шабель й бандур…

Вищить в кущах із жаху ляський кнур…

Свячений Ніж літає понад краєм!

Тарганів-рабинів тікає з храмів зграя

полявинами ксьондзових тонзур, -

і бачить петербурзьких курвин щур,

як з твані сонце бусол добуває.

…Та вже шиплять осліплі змії в Кодні…

конає Гонта… гинуть кобзарі…

і ріже ВЧК в степу голодних…

Хриплять в пітьмі Кремлівські дзиґарі –

і в перевернутій глухій безодні

згаса вогонь останньої зорі.

13.12.1974. Вінницька тюрма, карцер

Pro et contra

І сніг впаде на голову твою

у днів останніх люті й круговерті,

й стоятимеш ти на самім краю

життя свого пред срібні лики смерті…

і матимеш у люті вибір ти,

і зробиш крок назад, і меч піднімеш…

та щезнуть мети, і лише хрести

і гноми посміхатимуться німо…

і ти завиєш, наче брат твій – звір,

приречений, обманутий, в капкані…

і мірятимеш все, й не буде мір,

і між добром і злом не стане грані…

й клястимеш ти всі лики й сни життя,

й клястимеш смерть край вічної безодні,

й шукатимеш у собі опертя,

і снігом серце грітимеш холодне…

й тоді, суддя собі, в сплетінні меж,

вовків почуєш пісню, й меч твій синій

в безодню смерті, в кригу срібних веж

тебе вестиме з мороку спочину…