Здавна люди поклонялися камінню, наділяли його потойбічною силою. По всій Землі розкидані оповиті легендами камені, менгіри, мегаліти. Варто згадати Стоунхендж, Карнак, синій камінь на Ільмень озері, Камінну могилу, Камінне село.
Камінне село… У минулому випуску я розпочала оповідь про мандрівку до камінної перлини Житомирщини.

Настав ранок. Прокинулись в сонячному, наповненому піснями лісі і знову пішли до Камінного села. Зранку воно здавалось не таким таємничим і похмурим, сонячні промені зігрівали величне каміння, яке було вкрите росою. Роса переливалась на рослинах і на каменях. Так світло і хороше! Серце наповнилось радістю і захотілось зробити щось магічне. Поки частина групи блукала, ми почали … Андрій взяв сокиру і почав витесувати на одному з дерев зі зламаною верхівкою символ на відродження Камінного села. Нічого нового ми не вигадали, це було саме те, що наші бабусі носять в церкву на Великдень у своїх кошиках. Бабка і викладені біля неї яйця - натяк на чоловічу силу, якої потребує весняна земля. Готову скульптуру я обклала мохом, щоби він прийнявся на дереві. Так захотілось, аби це вже неживе дерево було зеленим, хоча б за рахунок моху. І, хто знає, може, через деякий час наш символ зможе дати справжні пагони. Так народжуються легенди. До нього почнуть приїздити люди і просити кожний своє… Сильні бажання завжди здійснюються, головне – вірити. Наступною метою мандрівки був Камінний млин. Розташований він за селом Шепетиха. Північне село: в центрі є магазин, живуть люди, приїздять відпочивати з району, а на околиці хати-пустки входять в землю… Страшно… Шлях до млина був для нас нелегкий. З одного боку – справжнє олевське болото, а з другого – розмокла весняна дорога, якою років п’ять ніхто не їздив. Ми не йшли, ми стрибали по купинам. Камінний млин – це велетенські камені, які природа поклала один на одний, як справжні жорнова для перемолу зерна. Тільки застигли ці жорнова у велетенському гротеску.
Існує легенда. Про існування Камінного млина люди знали давно, та ходити до нього – не ходили. Народ звичайного млинаря вважав пов’язаним з нечистим, а тут ТАКЕ. Що там відбувається і загадувати боялися. Одного разу у селянина пропала корова. Прийшов додому, а жінка і на поріг не пускає. Звісно, корова - годувальниця. Як без неї? Пішов шукати. Блукав до ночі, як не вбився і де був, не знає, та вночі опинився біля Камінного млина. Тільки сонце зайшло, налетіли чорти і завели млин. Чорти стрибають, галасують, а млин меле. Шум, галас. Тут чорти здогадалися, що біля них людська душа сховалась. Витягли небораку і змусили крутити камінні жорнова. Тут відчуває чоловік, що скоро представиться, та півень проспівав. Тиша. Пустка. Тільки змучена і худа його корова під млином лежить… Цю легенду розповів нам екскурсовод з Олевська.
Коли ми поверталися селом до машини, до нас підійшла бабця Дуся Павлівна. Звісно, життя в селі спокійне, тихе, а тут гості з Житомира і Києва з телекамерами. Як таке пропустити!!! Розповіла нам вона другу легенду. Розуміла я її важко, бо говорила вона на справжній північній говірці. Ідея легенди така. Були в селі дівчата. Та так хотіли погуляти, а нема з ким. Нема з ким потанцювати, пожартувати, може і поцілуватися… Хоч кричи. Гурт дівчат тільки про це і думав. Звісно, коли так думати про гульки, то нечистий тут як тут. Через деякий час надвечір в село прийшли хлопці. Дівчат з дому матері не пускають на ніч із незнайомими. Та куди там. Вони потайки. Одній не було куди сестру молодшу діти, так вона її з собою взяла. Гуляють лісом. Опинилися на камінному млині. Дівчата перелякались, а хлопці жартують: «Трусихи». Ті й залишились. А сама мала підходить до сестри і каже: «Сестро, сестро, мені страшно. У цих парубків на голові - роги, а ззаду - хвости!». Старша відійшла вбік і придивилась. Ой Леле!!! То нечиста сила в нечисте місце дівчат завела! На погибель!!! Вона сестру на руки і гайда тікати. Не помітили. Зранку матері крик по селі підняли. Де дівчата??? Дівчина в ноги, все розповіла. Пішли шукати, а нема. Тільки декілька стрічок біля млина знайшли… Запрошувала бабуся нас у гості на Зелені свята, обіцяла показати старовинні рушники. Може, приїдемо.
Не можу не згадати ще одну легенду про камінь на р.Уборть. Саме через цю річку перекинутий справжній дерев’яний міст, через який заїздять до с.Устинівка. Відома р. Уборть своїми каменистими берегами. Тутешні жителі виділяють один, так званий «камінь кохання». Жив собі гарний парубок та покохав він дочку князя. Горду і неприступну. Скільки разів він до неї підходив, стільки раз йому відмовляла. Життя без неї стало йому не милим. Одного разу блукав він крутими берегами Уборті. Тут побачив, що і Вона на цьому ж березі гуляє. Він стоїть, не ворухнеться, думає: «Хоч здаля на неї помилуюся». А вона до нього підійшла і сама обійняла. Прямо на цьому камені стали вони чоловіком і дружиною. Через зазначений час народила вона сина. У народі з того часу голос пішов про «камінь кохання», на якому жодна дівчина чи парубок не можуть відмовити у них закоханому. Почали приходити до нього молоді пари, які дітей не мали. І дарував камінь здорових, гарних дітей. Хочете знайти цей камінь? Говорять, біля села Майдан.
Наша мандрівка майже закінчилась. Через Коростень доїхали додому, намилувавшись на парк і Ольгіни купальні.
Мандрівка в Камінне село відкрила мені один з характерних промислів наших предків, якій ще де-не-де зберігся на Поліссі. Це – бортництво. Пропоную невеликий екскурс в його історію.
Ніхто не знає, який дух живе у старих заговорених поліських бортях. Може, сам лісовик?
Бджільництво – один з найдавніших промислів людини. Збереглися наскельні малюнки зі здобувачами меду. Бортництво – найбільш примітивне бджільництво і було поширене до кінця середніх віків на території України, Польщі, Німеччини, Білорусі, Прибалтики, Росії. Цей промисел зберігся тільки в Башкирії і в нас, на Поліссі. Поблизу Поліського природного заповідника і на території, що уражена чорнобильською трагедією пасічники-бортники, як і їх далекі пращури тисячі років тому, займаються бортництвом, використовуючи такий самий інструмент і техніку.
Грецький історик Геродот (484-420р. до н.е.) зазначав, що територія нинішньої України була багата медами. На мою думку, ще у ті часи наші предки не тільки розшукували гнізда диких бджіл, а й вміли виготовляти спеціальні гнізда для бджіл в дуплах старих дерев. З тих давніх часів такі гнізда-дупла почали називати бортями.
Передувало бортництву просте відшукування гнізд і викурювання бджіл. На таких деревах ставили знак, хто знайшов гніздо і має надалі право ним користуватися. В часи Київської Русі були закони, які захищали права бортників, а до розкрадачів застосовували жорстокі методи покарання. Можна навести кодекс законів «Руська правда», Казимирова грамота, Литовський статут, які містили різні приписи про «борті, бортні дерева», провини і покарання. На той час Київська Русь славилась своїми медами і експортувала їх. Є думка, що бортництво було одним зі шляхів освоєння нових лісових земель слов’янськими племенами. Відомий факт, що на гербах багатьох міст була зображена борть чи бджола. В народному епосі більшості європейських країн згадуються бджоли, мед, віск, хмільні напої, а в Карпатах до середини двадцятого сторіччя співали колядки бджолам. Отже, можемо зробити висновок, що бортництво було одним з важливих занять тогочасної людини.
Не буду зупинятися, де і як використовували мед (торгували, робили хмільні напої, використовували як ритуальну їжу, виготовляли воскові свічки, які запалювали лише в свята і при відвідуванні могил родичів…).
Бортництво як промисел існував доволі тривалий час і лише з появою розбірного вулика почав швидко зникати. Бортництво, можливо, дещо вже в спотвореному вигляді існувало до початку ХІХ сторіччя, коли відомий український бджоляр Прокопович створив першу пасічницьку школу в Батурині, винайшов розбірні рамкові вулики і тим самим заклав основи сучасного раціонального бджільництва. Відірваність півночі Центрального Полісся України та Білоруського Полісся якраз і сприяли тому, що тут бортництво збереглось до наших часів. Дуже цінно, що воно залишилось майже в незміненому стані.
Більшість жителів півночі Житомирщини мали борті з бджолами. Виготовлені вулики-колоди слугували господарям тривалий час і передавались від діда до батька, від батька до сина. Вік багатьох сучасних бортей налічує 50 і більше років. На сьогодні бортництво збереглося у деяких районах півночі Рівненської і Житомирської областей.
У переважної більшості бортників зимує 5-10 бджолосімей, а весною залишається 2-7. Дослідники згадують бортника Миколу Кудрю з с.Далета Овруцького району, який тримав понад 100 бджолосімей. На жаль, с.Далета попало в зону обов’язкового відселення і унікальна пасіка була втрачена. Бортник залишався до останнього в селі, але потім був змушений виїхати. А не буде поряд з бортями турботливої руки, пасіка буде розкрадена
Дослідники зібрали великий етнографічний матеріал, пов'язаний з бортництвом і бджолами: молитви, казки, легенди, забобони, замовляння. Поряд з цим відмічається, що науковий матеріал про особливості бортних вуликів, методики їх виготовлення, методики утримання бджіл в бортях детально не описаний і не систематизований.
Нині бортництвом займаються не з економічної вигоди, а для підтримання традицій, для збереження дідівської спадщини, для душі. Стародавні пасічницькі приладдя «пліть», «лежня», «лезіво», «крісло» та інші виходять з вживання і разом з тим зникають з народної пам’яті. Викликає занепокоєння подальша доля поліських бджіл. Сучасні пасічники тримають переважно карпатських, кавказьких, українських бджіл. Поліські бджоли мають дуже жорсткий відбір і становлять велику цінність для виведення стійких до хвороб, зимостійких порід. Заслуговують вони на охорону і як генетичний ресурс, як важлива складова біорізномаїття поліських регіонів. Культурні бджоли працюють в освоєному людиною ландшафті, а аборигенні поліські бджоли просто необхідні в дикому природному лісі.
Проблема збереження бортництва з бігом часу буде зростати. Необхідно чітко усвідомлювати, що в близькому майбутньому без спеціальних заходів цей унікальний старовинний промисел не збережеться.


Підготувала Ладаслава