Заклопотаність сучасної людини зводиться, в основному, до того, щоб все встигнути, всього скуштувати, більше заробити і вигідніше потратити, випередити інших у чомусь і, взагалі, стати таким, яким себе уявляєш. Чи варті такі цілі людського життя? Задумаємось на хвилину. Все це веде до численних конфліктів серед яких конфлікт «ставання» посідає чільне місце. Ти не такий, яким хочеш бути, а це прикрість, це страждання. Наше «я» весь час займається тим, що порівнює себе з кимось, свої здобутки з чиїмись. Якщо результат порівняння не на нашу користь - це страждання, намагання довести щось собі і іншим. Ми «тікаємо» від більш складних життєвих питань, ховаємось від них наче страус, головою в пісок.
Навіть опинившись серед природи, десь за межами міста, відірваними від своєї щоденної діяльності, люди, здебільшого продовжують жити за такими ж правилами. Навіщо ж тоді їм «тачки», «мобілки», ноутбуки і інші атрибути цивілізації серед поля, лісу, на острові і т.п. Їх поведінка в природних умовах вже не є адекватною, вона стає, очевидно, безглуздою тому, що перетворюється на погоню за задоволеннями. Це спроба досягти радості, про яку людина пам’ятає зі свого минулого. Та спроба ця марна, бо викликана думкою, це намагання, зусилля. Не буду продовжувати тут ці розмірковування, вони вимагають більше часу і місця. Хотілось би докладніше описати власні спостереження та почуття, що схилили мене до рідної віри і Великого Вогню. Саме наш споконвічний зв’язок з матінкою Природою спонукає до такого вибору.
Опинившись десь у полі, в лісі, на озері чи річці потрапляєш в середовище, де тебе оточує море звуків, запахів, море почуттів переповнюють душу. Я давно зрозумів, що на них варто зосереджуватись, відкинувши все інше. Коли приїжджаю на город, що знаходиться близько 40 км від міста і виходжу в поле, то поринаю в цвірінчання жайворонків, гудіння бджілок, пахощі квітів та трав. До вечора перебуваю в цій стихії і почуваю себе її частиною. Більшість сусідніх городів давно не обробляються. Вони знову стали цілиною, природа взяла своє. Поряд ліс. Увійшовши в нього намагаєшся рухатись тихо і непомітно, боячись потривожити щось незбагненне. Весь перетворюєшся на зір і слух. Вбираєш кожен подих вітерцю, кожен рух. Споглядання і дослідження навколишнього поглинає свідомість.
Не розумію тих, що і тут нічого не бачать і не чують, що шукають бога в церкві, а заспокоєння в вірі. Чи потрібна віра в те, що відчуваєш? Адже бога неможливо відділити від природи. Відокремивши його і поставивши над усім отримуємо конфлікт між богом та природою. Де є розділення там є і конфлікт. Це ми знаємо з власного досвіду. В природі діють закони, які намагається описати наука. Втручання всесильного бога несумісне з цими законами. Чи може море розступитись перед Мойсеєм, а стіни міста обвалитись від звуку труб? Саме тому церква останнім часом каже про невтручання бога в очевидне. Він створив світ з його законами і відсторонився. Якою б досконалою, красивою, філософською не здавалась теорія, вона, насправді, обмежена. Тому облишмо її і повернемось до споглядання природи.
Це пасивний процес, чи він щось змінює? Чи наступить на змію людина, коли вона вже її побачила? Спробую пояснити, чи, вірніше, показати те, що не відразу помітне.
Людина ще в перші дні свого існування здійснює поділ всього на «я», «моє», і «не я», «не моє».
Зрозуміло, що природа, стихії, реальність, «те, що є насправді», бог, об’єкт – це лише різні слова для означення того ж самого, існуючого незалежно від нашої свідомості «не я». З іншого боку – наше «я», свідомість, суб’єкт, «те, що, на мою думку, повинно бути».
Є розділення – є і конфлікт. Конфліктує «те, що є насправді» і «те, що, на мою думку, повинно бути». Це узагальнююча фраза під яку підходять всі життєві конфлікти. Чи не релігія повинна допомогти досягти примирення з «тим, що є»?
Чи можна жити в мирі з самим собою, з природою, з іншими? Споглядаючи світ, споглядаючи себе, поступово втрачаєш розмежування між спостерігачем і спостережуваним залишивши лише спостереження.
Чи не є це й справді момент істини? Кожен може практично перевірити написане. Розуміння на рівні слів – це дуже мало. Потрібна дія.
Перебуваючи багато годин серед природи, наодинці з собою починаєш почувати себе так, як, напевно, почували себе і наші далекі предки. Очевидно, вони були мудрішими і фізично більш досконалими за нас. Їх релігія формувалась віками і допомагала жити в гармонії з природою. Я зрозумів і відчув це на семінарах Великого Вогню, отримав, також, певну ідейну налаштованість і побратимів по вірі. А чого не знайшов, так це лицемірства, характерного для інших, відомих мені, релігій.
Навіть атеїсти часом мають потребу звернутися до неба, до землі, до бога. Можливо, це обумовлено необхідністю отримати силу чи допомогу, а можливо, просто смертністю людини, швидкоплинністю часу. Фактом є те, що такі духовні потреби періодично з’являються у кожного. Я, звичайно, не являюсь винятком, хоч більшу частину життя прожив при Радянському Союзі. Коли бачиш, коли відчуваєш божественність природних явищ, створінь природи, сам по собі приходиш до рідної віри. Приблизно так трапилось і зі мною. Подобаються екскурсії та знайомства з особливими місцями нашої Батьківщини, свята та обряди дохристиянських часів. Швидше за все це справді передається з покоління в покоління, від батьків до дітей разом з кров’ю, разом з генами. Адже можлива передача знань несловесним шляхом.
Відчувати енергетику місця, піднімати власну енергетику, захищати себе від духових ударів та створювати духовну зброю – цим потрібно оволодівати, в цьому потрібно вдосконалюватись. Напевно є і інші навички, які мені поки що невідомі, але не менш необхідні. Монахи Шаоліня практикують бойові мистецтва. Різні напрямки індуїзму практикують йогу. У суфіїв свої практики. Очевидно, свої практики є і в рідній вірі, їх потрібно віднаходити і вдосконалювати. Та не тільки це, не тільки особисте. Кожна релігія має суспільну сторону і нею також потрібно займатися. Огніщани багато працюють у цьому напрямку. Я думаю, нас очікує успіх.
Слава Сварогу! Слава Роду! Слава Перуну!
27.02.2011 Вадим Ясинецький