Частина 1
Довго ніч меркне. Зоря світло запалила, мгла поля вкрила, спів солов'їний стих,
говір галок пробудився. Поля черленими щитами перегородили русичі великі, іщучи собі честі, а князю слави.
"Слово о полку Ігоревім"
Шурхіт трави, шерхотіння листя - моя батьківщина. Раніше і я там був - високо, серед листяного шерхоту, але це - спогади з іншого життя. Де я? Я посеред свого світу, довкола мої брати. Високо в небі - вітер, попід хмарами. Раніше і я був там, ближче до вічного, первобутнього - ближче до неба. Тоді було тепліше… Мені було не гірше і не краще - просто, по-іншому. Зараз - нові часи, старого вже не повернути - та я і не шкодую. А зараз я посеред свого світу, довкола - мої брати. У кожного з нас - різний життєвий шлях, але всі ми - зараз тут, отже - брати.
Понад нами, власне - між нами і сивим небом височіє наш віковічний Батько. Я сам прожив небагато, але й немало, пережив достатньо, але порівняно з моїм Святим Батьком - я не жив взагалі. Він дуже старий, і, мабуть, ще пам'ятає юність цього сивого неба. Іноді Він співає веселі, страшні і світлі пісні - пісні початку часів. Від цих пісень перехоплює подих і я беззвучно підспівую Йому хриплуватим на вітру голосом. Мій Батько - мудрий, мужній, міцний …
Є давній переказ, мені колись розповідали. Мені казали, що я прожив одне літо. Мені важко сказати, але мабуть так воно і є. Мені переповідали давній переказ: тисячу літ назад мій Батько був таким самим, як кожен з нас - я і мої брати. Я дивлюся в гору - мені перехоплює подих. Невже це правда? Важко в це повірити, але треба вірити - давні перекази не брешуть.
При своєму народженні я нічим не відрізнявся від своїх одноліток - сотень. Тисяч! Ми виростали, ми розквітали і якось непомітно для самого себе я усвідомив, що чимось принципово відрізняюсь від них. Я - окремо, окремо - вони всі. Мої однолітки шурхотіли безумолку, а я залишався на самоті з собою, замикався в собі - що мені лишалося? Ті дні були теплі, а з кожним днем ставало ще гарячіше і я думав, що так триватиме вічність. Одного разу мій Батько промовив до мене - надходять зміни. Цим я і був втішений. Але тепер мене оточували зовсім інші створіння - між мною і моїми однолітками не лишилось зовсім нічого спільного. Я залишився сам, зовсім сам-один - так мені тоді здавалося. Аж от похолоднішало. Того дня я зовсім заплутався. Мене розривали протиріччя, сумніви. Після того я був певен, що не втримаюсь - впаду. А впаду - що там - певно, загибель… Я був зовсім самотній, і все чекав одного - чекав, що впаду, чекав того, чого найбільше боявся. Я відчував що не витримую і не знаходив в собі сил запитати в мого Священного Батька. Але він сам відповів - він просто лагідно посміхнувся до мене. Звичайно, це втішило мене. Ми не обираєм собі долю, а якщо і обираєм - вже запізно… Ще похолоднішало. Одного ранку мене огорнуло сильне замішання, а потім відчув - не втримаюсь. Тривога, сум'яття, і був певен - що от зараз - все, загибель, і єдине, що в мене лишалося - це нестримне прагнення втриматися. Втриматися за будь що! Так, я жив тут, мені жилося тут складно - але я жив! Втриматися, втриматися за будь-що… Перечекати… Зовсім втратив сили. І от - сталося! Відірвався!.. Тепер я летів у прірву. Враз обірвалося все моє колишнє життя, а я провалювався і раптом - вдарився обличчям об землю.
Але не боляче. Вона волога, прохолодна, але всередині – тепла - рідна сира Земля. Впав згори і я тут вперше, але відчув, що земля ця - рідна, така ж рідна мені, як мій тисячолітній Батько. Я тут одну мить, але почуваюсь, наче тут не вперше, неначе був вже тут… А може мені це так здалося - так лагідно і просто прийняла мене сира Земля. Всі протиріччя, сумніви - зникли, наче їх і не було. Та і чи були вони? Які тут сумніви. Тут я лежу на Сирій посеред свого світу, а наді мною височіє мій тисячолітній Творець.
Вітаю, брате, промовив до мене мій брат, що був тут таки, поряд зі мною. Я щиро вітав його. Виявилось, він зірвався, як і я - тільки двома ночами раніше. І ми тут були не самі - нас тут багато. Ми всі пройшли через суперечності, нерозуміння. До кожного з нас лагідно промовляв наш Творець: терпи, сину, все буде… Всі ми зірвалися. І тепер - ми разом! Через це нам не треба було багато часу, щоб порозумітися. Я - посеред своїх братів, вони посеред мене. Мені кажуть - ми носії життєдайного ідола, життєдайної ідеї - носії життя.
Плинув час, холодало. Лише зараз я зрозумів, яка незаздрісна доля чекала на моїх безтурботних безумолку шурхотящих одноліток. Я виростав з ними разом - там, нагорі. Тепер вони один за одним осипалися. Осипалися - мертві! Раніше всі були зелені - кольору життя, а тепер - пожовклі, і гинуть. В мене не було до них співчуття. Ми з братами спостерігали за падінням пожовклих одноліток-мерців, декого з них пізнавав я, декого - котрийсь з братів. В нас не було до них жодних почуттів. Сталося, що мало статися. Пожовклі відзеленіли. Нам падіння подарувало життя, їм - смерть. Цього достатньо - ми живі.
Обережно, крок за кроком. Загиблі пожовклі ледь чутно шурхотять йому під ногами. Зупинився, дивиться. Дивиться просто перед собою, собі під ноги, потім - в небеса. Дивиться на мого Священного Творця. Його погляд сповнений пошани, вдячності і очікування. І знов - шурх, шурх - шурхотять йому під ногами. Обережно, крок за кроком - щоб не порушити священну тишу - наближається до нас. З небес западають косі жовтогарячі плями. Стоїть поміж моїми братами і я з цікавістю роздивляюсь його. Сумний. Поранений.
Тепер став під самим Творцем. Ми затамували подих. Обійняв мого Батька руками, притулився лобом.
Його звати Словумир. Древо Священне, пам'ятаєш Ти діда мого, і чура, і пращурів, і юність моїх пращурів, засновників роду. Так промовив він до мого Священного Батька - він прийшов за порадою. Дванадцять разів по десять літ його рід і нарід не знав горя і кривд, і не чинив ніхто нікому насилля, а про спустошливі війни в далеких краях переповідали лише сиві діди. Та минулого літа дійшли до землі нашої лихі вісті, що йде на Землю нашу народ - весь чорний, лихий. Цього літа тала вода принесла запах згарищ і тіла вбитих - пошматовані, порізані. На Землю нашу йдуть лихі, чорні. По тім кінці Землі - далеко звідси - Словумир разом з своїми братами став на бій. Бились день, і ще день і пустили мутну ворожу кров. Але пролили і свою… Там згинуло багато братів Словумира. Ворогів - сила, чорним лахміттям - Землю обступають. А де пройдуть - згарище… Словумир просив поради в мого Батька.
Запала суцільна тиша, лише шумів вітер попід самими сивими хмарами. В повній тиші мій Творець промовив беззвучне слово Словумиру. Будь. Мужнім будь і мудрим. Землю нашу заповідано нам берегти. Заповідано тобі чурами, а чурам - пращурами, а вони - попід сивими хмарами шумів вітер… Будь - переможете. Лагідно обійняв, покрив шелестом, благословив.
Я знов дивився на нього. Поранений. Але вже не сумний. Наостанок – взяв в долоню одного з моїх братів. Підніс до обличчя. Розглядав. Жолудь, древій плід… - так казав Словумир до мого брата. Так звернувся Словумир до моїх братів і до мене. Тримав біля обличчя… Притулив до щоки… А потім - обережно поклав, звідки підняв – на Сиру Землю. Словумир щиро дякував нашому Батькові за мудре слово.
Тієї пори нарід Словумира мужньо став до брані. Вологі дощові вітри шуміли попід небесами димними згарищами далеких пожеж. Холодними сутінками з попід в'ялих пожовклих віяло гибеллю. Віяло війною! Загинуло багато з народу Словумира. Тієї пори нарід Словумира доноги винищив ворогів - чорних зайд і чужинців.
З-під самих сивих небес запали холода, а з-попід низу, від Сирої Землі лагідно тягнуло прохолодним теплом - затишно… Стало волого, потім морозно. Все довкола відчувало сон - перед життям, все довколо віщувало перемогу. Про минуле вже майже забув - про спеку, суперечності, безпорадність. Все - минуле, отже його вже нема, а зараз - я, мої брати, холод з небес, ми святкували перемогу.
Одного разу було особливо урочисто. Над нашим Батьком все затягнуло темно синьо-сірим. Ми здивовано оглядалися довкола. Щось трапиться?.. Трапилось чудо - згори, з самого сумного неба до нас летіло біле. Кружачись лапастими з-попід темно-сірої хмари воно легко розгойдуючися в просторі поволі осідало. І перетворювалось на чисті дзвінкі прозорі краплі. Ми здивовано оглядалися довкола. Біле - на сірому тлі… Густо, ще густіше легко падали до нас білі шматочки холоду і от вже все довкола ставало білим. Це затишна біла ніч прямує до нас. Тепер - лише спокій… і сон…
Несподівано - раптова тривога. Прокидаюся. Я спав?.. Надімною - храп, рев, стогін. Охопив жах! Зціпив дикий первинний жах від якого мене починає колотати. Жахливий рев. Лихе свистяче сопіння. Просто передімною - смрадне огидне тупе рило. Трохи вище - маленькі жадібні очі, налиті червоним. Це громадна тупорила тварюка. Знов рев, хрипіння, стогін… Воно жере моїх братів! Мене всього калатає, так і трусить. Мої брати з хрустом гинуть в пащі ворога. Храп наближається… віддаляється. Я хочу жити, жити! Хруст і стогін - загинув брат. Хто наступний?! Так всі загинемо - один за одним… Що ж мені лишається?.. Що робити?! Мене трусить всього, лихоманить. Я ненавиджу цю гнусну потвору. Але ми не даємось так просто - мужньо лежимо в жахливому очікуванні. Нехай наступним буду я - але житиимуть мої брати! Цього досить.
Хруст! Поряд зі мною гине брат в зубах страшної огидної потвори. Знов не я… Зрештою, долю не обирають, а якщо і обирають - вже запізно… храп наближається… тепер я один - сам-один перед прірвою!.. храп, смердяче сопіння - понаді мною!.. віддаляється.
Мене все ще трусить, але поволі заспокоююсь. Ворог зник. Я - живий.
Біле зникає - перетворюється на прозору стиглу вологу. Довколо - поле битви: перевернуте, зламане, зрита земля. Тепер ми, хто залишився живим, обережно оглядаємся навкруги. Тут загинуло багато братів. Сумно, скорботно, але радісно - я живий!
Нам вже не страшно, лише прихована тривога… Зрештою і її перемагає сон. Все, що могли зробити - зроблене, все, що мало відбутись - відбулось. Тепер - сон, теплий, затишний. Десь понаді мною лютує завірюхами віхола, а мене гріє і тепер на мене чекають довгі кольорові сни. Мені, звичайно, важко в це повірити… Є давній переказ… Цей переказ про те, що минуть багато літ - десятки, сотні… Мені важко в це повірити… Минуть сотні літ і я стану таким самим, як мій Священний Отець - мудрий, непохитний, вічний - стану тисячолітній… Маю вірити. Давні перекази завжди кажуть правду.
Частина 2
Співає жито, що здіймає до Сонця колос на лану…
А їх почує той, хто має в своїй душі таку ж струну.
І на отім земному святі ось так являються вони -
любов і воля Благодаті після походів і війни.
Щось шепоче Княж-Дуб у Священному Гаю…
Чи то предок до Сварги, а чи Волхв то шепоче?..
Миколи Карпенка. "Велесова книга. Переспіви"
Музика. Небесна чиста музика наповнює пружньо і Я - її частина, а вона - частина мене. Тепер знов вона десь далеко, нагорі - високо-високо… Маю достатньо часу, щоб насолоджуватись нею, щоб вкотре дивуватися її стрункій мелодійності і відчувати, що Я - її частина… Тільки відчуєш це - знов вона наповнює все єство… і чуєш тугі струни далеких і близьких тихих озер… це на них грають стоголосими перстами морозні вітри - Стрибожі онуки… грають ген під саме небо, під сіро-сиві дощові хмари… там тихі озера обертаються на пухнасте і біле, а воно шумить стрімкими потоками великих крапель до нас, до мене - і все це - небесна музика. Вона проходить крізь мене. Проходить терпкими цілющими потоками через Матінку - Сиру Землю і живить моє міцне коріння. Тоді Я маю безліч причин для міркувань… Це - мій світ, Я - посеред нього. Мій світ - посеред мене, понаді мною - Сиві Небеса.
Тут в усьому є лад. Мудрість приходить з роками. Щоб в цьому переконатися - треба прожити ці роки. Це не просто. Але це і не складно. Я просинаюся… Неквапливо… Я просинаюся… Навкруги - все зеленіє, буяє. Навкруги вже зелено. Я не поспішаю… Поволі оглядаюся довкола. П'ю цілющу живу воду… Вона життєдайною силою розливається по всьому моєму тілі. Цю силу надає мені Матінка - Сира Земля. Ця сила билася по землі стрункими грайливими пружними потоками; в глибокій глибині піді мною, в самій середині - сила ця. Тепер вона наповнює мене життям… Навкруги - зелено, але Я не кваплюся. Даю життєдайній наповнити кожну найдрібнішу частинку свого тисячолітнього тіла. Вона повсюди. Відчуваю, як сила ця наповнює, переповнює… б'є через край! - і тоді - розквітаю! Розквітаю тисячами, сотнями тисячів ніжних, ледь з'явившихся. Тепер і я зеленію! Всім вже здавалося, що Я старий, а так воно і є, то ж, думали, мовляв, тому і сірий-сірий. А Я раптом - знов квітну, знов цвіту. Тепер всі довкола вражені мною. Мене вітають. Шанобливо кивають мені - просять бути за Батька. Вже вкотре… Це не вперше…
Потім стає тепло. Дуже тепло… Життя вирує. Життя зміцніло. На моїх кремезних лопотять тисячі зелененьких життів. А ще тисячі - дозрівають, достигають, чекають своєї години - це плоди. Вони достигають. Достигає і тепло - чорними передсвітанковими годинами воно обертається на прохолоду. Я споглядаю на життя - в мені самому… Навколо мене… Тепер воно має заснути - холодає… Заснути для того, щоб - пройде час - народитися знов. Я засну останнім.
А покищо все довкола схвильоване - холодає, холодає!… Споглядаю. Навкруги - буре, жовте, коричневе… Десятки і сотні відтінків. Але загалом - гарячого кольороу, кольору вогню. А зверху сірі сизуваті Небеса, з них - волога і вранішня прохолода. Жовте, буре - осипається додолу… Їм - загинути зараз, для того, щоб колись - народитися знов. Народитися, але вже не скоро… або одразу ж - але далеко-далеко відси…
Навкруги осипається жовтим, а Я - стою зеленим. Але от вже і мені час… треба готуватися до сну… Тепер всі тисячі моїх зелених стають бурими і, поволі, падають вниз. Я був для них Батьком, Батьківщиною, був їм цілим світом. Їх життя скінчилося… що їх чекає далі… Я про це здогадуюсь, але навіщо їм казати - самі побачать. Тепер-таки Я проводжаю достиглі плоди. Їх - тисячі… Вони теж - донизу, але їм там не смерть. На них там чекає життя. Таке життя, про яке вони могли тільки мріяти. Не всіх, звичайно. Хтось пройде короткий шлях, хтось - ще коротший… Але інші - це про них є пророцтва… вони - продовжувачі життя. Зараз кожен з них - маленький, переляканий, але мужній іде в своє життя.
Є давній переказ… Це, звичайно, правда, але як важко в це повірити… Цей переказ про те, що колись… давно- давно… з того часу минули вже сотні літ… Колись давно Я сам був таким… маленьким, переляканим…впав на Сиру Землю, а вона виявилась зовсім не чужою - рідною… Це, звичайно, правда - але як важко в це повірити… Минули сотні літ, я цього майже не пам"ятаю. Лише іноді щось трохи-трохи смутно пригадую - цієї пори, коли проводжаю їх… Пригадую, неначе давній, давно забутий сон…
От вже і все. Навкруги все давно вже поснуло. Спить під пухнастою білою ковдрою. От і мене огортає поволі тепла приємна дрімота. Я слухаю Небесну музику…
Так минали літа…
Пам'ятаю лише останні десять сотень літ - дитинства свого не пам'ятаю. Знаю лише, що в рік мого народження над Землею нашою пройшли скрутні часи. До наших кордонів прийшли вороги. Нещастя прийшло і стало попід самими воротами. Хрипить, стукає - відчиняй!.. Вісті лихі неслися здалека, горіло, лилася кров. Була війна. Тоді були скрутні часи - але минули! Минули страх, тривога і голод, а військо нашого наріду начолі з мужем на ім'я Словумир впень вирубали загарбників і чужинців. Це сталося в перше літо мого життя в цьому Світі… Тоді Словумира обрали князем і він став засновником роду. Я трохи пам'ятаю його. Він прийшов до Мого Священного Батька - Мого Творця. Тоді Мій Батько був ще з нами… Він багато разів приходив до Мого Творця - сам і з своїми братами, приходив за порадою… Але я пам'ятаю лише той останній раз… Тоді Я був зовсім молодим - мені йшов лише восьмий раз по десять літ. Словумир був на сорок літ старший за мене - але вважався вже дуже старим - стільки вони живуть. В той раз Словумир прийшов сам. Він прийшов прощатися - бо відчував, що час його вже настав… вони так живуть - по сто літ, або трохи більше. Тепер Словумир відходив туди… де з нього мали запитати… і де він сам мав отримати відповіді на всі запитання… Мій Батько тоді простився з ним і сказав напутнє слово, але так, що ніхто крім Словумира непочув, навіть Я. Я тоді був ще замолодий…
Плинув час. Минали літа. Кожного літа Я цвів , буяв розростався, міцнів; потім приходили холода і темрява, Я з зеленого обертався на бурий, осипався ним, сипав плоди. Засинав… Вся моя юність - сотні літ - пройшла в часи достатку, затишку, спокою. Тоді все вирувало, розросталось, любило. Всі жили в мирі, Земля наша жила в злагоді. Благодатні сотні літ Сварожого Дня… Я мав сотні літ на те, щоб змужніти, зміцніти… помудрішати… стати таким, яким є зараз.
Минали сотні літ. Небеса покликали мого Батька… Це було приголомшливо. Цілу сотню літ Я спостерігав, як мій Творець спокійно поволі прощається з усім, що нас оточувало. Тоді Я прожив вже немало, але не знав - як жити далі? Всі ми - мої брати, словумирів рід, все живе, що є на Нашій Землі враз осиротіли. Але минали літа, плинув час…
Минали літа, плинув час. Тепер вже нащадки Словумира приходили до мене, як колись Словумир приходив до мого Творця. Вони приходили радіти, сумувати, приходили за порадою. Тисячолітній Дуб!.. Древо Священне!.. - так промовляють вони до мене. Тоді були благодатні часи. Нарід нашої Землі -словумирів рід - ставав багатим, велелюдним…
Але минуло - як тепло міняє прохолода. З далеких сторін швидкокрилі вітри принесли до нас тривогу. Лихі тривожні вісті - я перший пізнав їх. Приходили нові часи - скрутні, тривожні. Надходила Ніч Сварожа!
На Землю нашу сунули вороги. Тоді народ нашої Землі прийшов до мене. Кращі мужі народу нашої Землі йшли на війну… Кращі мужі зібрались на раду - стали колом… Здалека мені було видно - палахкотіло до самих Небес полум'яного кольору - то Огонь… а кругом довкола нього - словумирів білий рід. Вони просили у Огня і Небес. Потім прийшли до мене. Я бачив їх всіх, знав і пам'ятаю як от зараз. Вони проходили повз мене один за одним - з палицями, бойовими цепами, ратищами, сокирами… хмурі, сиві, а були й зовсім молоді… Мертві сорому не мають! - так казали тоді їх відважні князі…
Того ж літа вони рушили в похід. Потім поверталися, але не так. Поверталися по одному - поранені, скалічені. Один витязь повертався без руки, інший - з наконечником у грудях. Хтось втратив око, хтось - обидва… і тепер для нього весь Білий світ - темрява… Йшла тяжка жорстока зла війна. І була там брань люта і січа зла… Наші мужі - вони билися насмерть. Одні загинули, інших скалічили… Я був з ними, Я був серед них, Я чекав на них, чекав кожного… чекав на їх повернення. Я втоляв їм спрагу, приймав їх біль, зцілював, надавав сил.
Минуло сім літ. Вони поверталися. Багато згинули - там, на чужині. Але повертались з перемогою! Вони раділи. Дякували мені. Дякували небу - раділи… Я стояв непохитно… Шурхотів до них… Споглядав… Дивився в Сиві Небеса. Насувалися скрутні часи. Не всі знали про це. Я знав.
Пройшло ще кілька десятків років. На кордонах точилися війни. Кожного нового літа талі води з далеких річок розповідали сивим хмарам - про вбивства, руїни, згарища… Хмари слухали. Я слухав. Миру вже не було. Всю Землю розколола війна. Темрява йшла на Світ. Чорні - проти Білих! Лихо - йшло на Ярість.
Наш народ мужньо бився… протягом століть. Все, що йшло на нас війною - вирубане впень. Вирізане вкорінь. Я знав - нас не можна перемогти зброєю. Білий рід - перемагав.
Так було протягом століть. Допоки не запав розкол… Лиха чорна година - прокотилась, відлунює стогоном. На наші землі приходили лихі лицеміри, пройдисвіти. Солодко стелили… багато обіцяли… підлещували… обертали на своє! Сталася біда: деякі - оберталися. Оберталися на чужинську віру. Забували свій рід. Цуралися предків. Цуралися дідів, прадідів - засновників свого роду.
Обережно, крок за кроком. Щоб не порушити споконвічну священну тишу. Загиблі пожовклі ледь чутно шурхотять йому під ногами. Зупинився, дивиться. Дивиться просто перед собою, собі під ноги, потім - в небеса. Дивиться на мене. Знов шурхотять йому під ногами - ближче. Його звати Доброгаст. От він вже стоїть піді мною. Охопив мої боки - скільки вистачає його рук. Притулився лобом. Звернувся до мене. Древо священне! Батько святий засновників роду нашого! - так звертається він до мене.
На наших землях запав розкол. Ті, хто обернулися - не поважали звичаїв батьків своїх, цуралися дідів, прадідів - засновників роду. Забули, хто вони є. А через це сталося страшне лихо, якого раніше ніколи не було. Сталася кривава усобиця - брат пішов на брата. Син - на отця. Чесні мужі безглуздо гинули. Лицеміри, наволоч - багатіли, міцніли. Наживалися на чужому горі. Народ це гидкий, чорний. Його - вибити до ноги. Думали - виріжемо враз. Виб’ємо всіх до єдиного. Але затесався, укорінився. Як їх різати почали - знов біда настала. Знов брат піднявся на брата, знов полилася братерська кров. Сила - в єдності. А єдності вже не було. Лихі чорні обертали хитро наших на своє… Точилася кривава усобиця. А нині зайди ці гнилі укорінилися… І кличуть собі допомогу - з далеких земель йде на нас чисельне вороже військо. Його ведуть прелати і єпископи - злиденна наволочь. Веде їх сила нечиста. Довкола всіх вже попідбивали і тримають за своїх рабів. Битися з ними! Стати мужньо. Зійтися лавою на лаву. Удар. Різанина. І гнати, гнати їх до ворожих сторон… Та сил вже немає. Немає кому до лав ставати, немає кому хорогви розгортати, зброю лаштувати. Хто мужній, хто чесний був - ген довкола кісточки біліють. Загинули в жортокій і безглуздій братовбивчій війні. Решта - ті обернулися. Обернулися на чужинське. Не візьмуть вони в руки батьківську зброю, не підуть боронити рідний край. А ті чужинці, що тут, - лише цього і чекають…
А лишилося нас, нащадків роду білого, - я, сам-один і ще семеро моїх синів. Древо священне! Тисячолітній Дубе! Відкажи мені мудре. Дай пораду мені.
Так казав мені Доброгаст. Я прошерхотів до нього вітром в моїх кронах. Тоді промовив до нього. Чесний обирає вірний шлях. Хто чесний перед собою - той чесний і перед Святими Небесами. Боронити землю рідну - маємо боронити так само щиро і відверто, як і вона боронить нас. Вбити ворога - то велика радість. Загину за землю рідну - то велика слава. Будь, сину мій! Не сумуй і не печалься. Програємо зараз - переможемо через тисячу літ!
Так я промовив до нього… І надав йому сил. Доброгаст, нащадок Словумира, він обере вірний шлях. Боронитиме землю рідну. Доведеться загинути - і він загине разом з сімома своїми синами.
Насувались скрутні часи.
Я побачив їх здалеку. Їх багато - кілька десятків. Йдуть обережно. Оглядаються. Вертять головами на всі боки. Злодюги. Наволоч. Це вороги. Я знаю… Вони - до мене… Нарешті побачили - один з них верещить і тиче пальцем в мою сторону. Підходять… Вони бояться мене… Я бачу це по їх нерішучих тремтячих обличчях. Бояться - тому ненавидять. Підходять ще ближче… Обережно, наче крадуться… Я кремезно розпростався понад ними. Я спокійний. Що - невже насмілитеся?.. Вони прийшли, щоб бути моїми вбивцями. Але я їх не боюсь. Не я їх боюсь - вони мене бояться… Ні, не осмілитеся… Бачу це по них… Бачу їх наскрізь… Їм страшно… Вони не зможуть… Але… тут наперед вийшов один… це їхній старший. Вони називають його єпископом. Він виходить наперед… кричить на них образливими словами… лається… б'є одного по обличчю… вириває з його рук сокиру. Робить великий крок до мене. Тепер ми стоїмо впритул. Замахується сокирою…
В мить ми зустрілися поглядами. Я побачив його очі - маленькі, осоловівші, запливші жиром… і сповнені страхом! Він боїться мене більше за всіх їх… тому і так сильно ненавидить… боїться мене… він шалено вертить лихими очами, бризжить слиною… сокира в його руках нависла наді мною - якась мить… але ці очі… десь я їх вже бачив… Храп, стогін, рев… лихе свистяче сопіння… і рило - смрадне огидне тупе рило…а над ним - маленькі жадібні очі, запливші жиром, налиті червоним… згадав раптом в одну мить… це те, чого не пам'ятав все життя… Це сталося в перше літо мого життя… на мене і моїх братів напала свиня… як ще потрапила в нашу священну рощу?.. - були скрутні часи… тоді загинули багато моїх братів - мужніх маленьких плодів - я сам тоді такий був…
Глухий удар в моє тіло… вп'ялася сокира і тепер цей єпископ з цими очима… свинячими очима, сповненими жаху… вириває її з мого боку. Має бути боляче - але болі Я не відчуваю… І зовсім не страшно. Лише тепер Я повністю розумію свого Батька - як мудро і спокійно пішов Він, коли його покликали Небеса… Я стоятиму мудро, мужньо і непохитно… як Ти мене вчив, Батечку… Сталося те, що мало статися. Тепер лишається лише єдине - споглядати… Звичайно, міг би хвилюватися - але Я не вмію. Раніше, в юності, було таке зі мною, здається… але минули сотні років - розівчився…
Знов глухий удар гострим лезом сокири мені в бік. Єпископ кричить на них, слина летить йому з рота… вони починають метушитися попіді мною… взмахують сокирами… ще кілька ударів - мені в тіло… але не боляче… Я занадто зневажаю їх, щоб мені було боляче… знов кілька ударів…сьогодні Я відійду… сьогодні Я перейду - туди… Я чую - мене вже кличуть Небеса…
Лише споглядаю. Деяки мої цьогорічні плоди - вже на Сирій Землі. Інші - від кожного удару по мені - рясно обсипаються. Я дивлюся на них. Колись Я був таким самим…дивлюсь на них, на мої плоди. Це - мої сини… моє продовження… продовження мого життя - на цій Землі… Сьогодні Я відійду… десь там, піді мною, метушаться перекошені від страху і злоби вороги… начолі з цим свинячооким… але я на них зовсім не дивлюся… занадто зневажаю їх, щоб дивитися туди… лише раз-у-раз здригаюся від ударів - гуп!.. гуп!.. але я на них зовсім не зважаю. Дивлюся лише в Сиві Небеса… і на мої плоди - маленькі, мужні носії вічного життя… наступають скрутні часи - їм буде непросто… Сини!..Сини мої!.. - так кажу я їм. Батьку!..- промовляють вони до мене. Сини мої!.. Тримайтеся мужньо і безстрашно. Як би не було тяжко - тримайтеся правди!
Важкі удари по мені - гуп!.. гуп!.. Мене кличуть Сиві Небеса… Дивлюся на своїх Синів. Пройдуть літа… сотні, тисячі літ - і Вони!.. Цього достатньо - Ми живі.
Князь Огін